Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Не втратила ластівка голову і пам’ятала про своє призначення, думала про майбутніх пташенят. І все-таки… все-таки щастя повернення засліпило її, вона захмеліла й забулася. А маленьким і беззахисним створінням ніколи не треба забуватись.

Примруживши метке око, хлопчик метнув камінь і збив білогруду ластівку над городом. Тремтячи од мисливського азарту, він схопив пташку з грядки, відчув долонями, як часто, уривчасто б’ється маленьке серце в пір’ї. Дзьоб відкривався беззвучно, круглі очі дивилися на хлопчика з жахом, непорозумінням і докором…

В руку перестало тукати, очі пташки повились туманцем вічного сну, голівка зів’яла. Розкриваючи нігтями скорботно стиснений дзьоб, хлопчик пускав у нього теплу слину, пальцями піднімав голову, крила пташки, підкидав її, надіючись, що пташина знову полетить, але пташка зібгано падала на землю і не ворушилася.

Хлопчик викопав склом могилку в тіні черемхи, вислав її опалим листям, загорнув ластівку в ганчірку і закопав. «Шило-мотовило під небеса ширяло, по-бурлацьки співало, по-солдатськи примовляло…» — згадалося йому бабине прислів’я. Згадалося, як стояла вона на ганку, дивилася з-під долоні на радісну ластівку, хрестилася: «От іще одне літо нам ластівка на крильцях принесла…» І, не перестаючи розчулено усміхатись, тицяла кінцем хустки в куточки очей.

Довго і незрушно сидів хлопчик під черемхою над маленькою могилкою пташки, не міг зрозуміти смерть, але перша чітка думка все-таки визріла в ньому: «Я ніколи і нікого не буду більше вбивати».

Наївний хлопчик! Якби все в світі робилося за бажанням і розумом дітей, які не відають зла!

За весну на пташиній могилці виросла трава, на друге літо піднялася і кучеряво зацвіла строката саранка. «Це ластівчина душа вилетіла з темної землі», — подумав хлопчик.

Багато секретного на городі! В межах, за будівлями, за лазнею, за горожею — скрізь секрети, он там, біля глухої, зіпрілої стіни сарая, секрет особливий — другий рік там росте маленька, але вже кучерява бузина-пищалка, і ніхто-ніхто не знає, що вона там росте, і тільки коли пищалка зробиться вище хлопчика і з’являться на ній дрібні, червоного кольору ягоди, він покаже її діду. На дальній грядці, що проти лазні, після кожної оранки хлопчик знаходить кістяні бабки. Ніби хтось їх народжує в землі, і весною вони солдатиками вискакують наверх. Ще з секретного ховрашкова нора біля гори була, але веснами зверху котився сніговий кипун. П’яно дуріючи, він летів у яр з гамором і ляскотом, здавалося, до того розійдеться, що врешті-решт не лише хлопчикове подвір’я, а і все село змиє в ріку. Кожної весни кипуном виливало ховрашків із нори, і не витримали терплячі звірята мук, померли від простуди чи подалися з поганого місця в гори, на пасовище.

Весняними потоками на город наносило всякої всячини: камінці, насіння трав, дивовижні виворотні, старі маралячі роги, скелети загиблих птахів, цибулинки квітів. Якось звалило жердини і закинуло на город кущ смородини. Мокрий був і живий кущ, піймався коренем за бік ковбані, росте, жиріючи з кожним роком і роздаючись, і чорні ягоди почав родити, не встигнеш їх ощипати — ворони або дрозди склюють, пізно восени по воді ковбані ганяє листя смородини. Та от біда — жабенята під смородиною літують, а на жабенят чорна змія полює. І перш ніж підступитися до смородини, хлопчик кидає каміння в кущ, тупає ногами, кричить, сатаніючи од гніву, який нагонить сам на себе.

Цілий світ живе, вирощує потомство, ворушиться, співає, плаче, ховається в густо зімкнутій зелені городу. Коники он взялися за діло, січуть по всій окрузі траву під корінь. Один з них проспав, певно, призначений час і розігріває в собі машинку. Сердитий звук: «З-з-зик! З-зик!» — лунає в капусті. Кажуть, ніби комашка ця стрибаюча видає звуки крильми, але хлопчик твердо вірить — в череві в неї є іграшкового розміру сінокосарка.

Не всі городи на селі строгі, діловиті, непорушні. Наїжджий народ по-всякому селився в цих місцях, і всяк розпоряджався землею як хотів і умів.

Якщо селянська хата нагадувала ликом господаря, то город завжди по господині, по характеру її і вправності. Здавалось би, ось вони поруч, городи, земля однакова, сонце одне й те ж гріє, дощі одні й ті самі на грядки з неба бризкають, воду на поливання з тієї самої ріки на коромислах носять — а, бач, фасон і урожай городів різний, значить, і хід життя в двох сім’ях несхожий.

У однієї господині город що світлиця: грядки до грядок рівненькими нарядними постілками розіслані, морковні грядки, присипані тирсою, щоб тля всяка не псувала, піднімаються здобними пирогами, борозни між грядок глибокі, все посаджено до місця, все рядком та ладком; який овоч водолюбний — поближче до ворітець; який і від дощу виросте, той подалі, щоб не м’яти його зайве, не топтати задарма землю і борозни не осувати ногами.