Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Траплялося, води немає. У вогнище тоді картоплю, в золу, під вугілля. Та затяжне це діло, і стежити весь час потрібно, щоб не обвуглився овоч. А коли стежити? В животі ниє, очі на світ білий не дивляться від утоми. Значить, кмітливість проявляй — у відро картоплин накидай, засип пісочком чи землею, щоб не свистіло повітря, і через якісь там хвилини їжте на здоров’я продукт першої важливості, у власній парі! А то ще простіше простого спосіб є: насипай повну артилерійську гільзу картоплин, перекидай її рилом у землю, пістоном угору, розводь на гільзі вогонь, а сам спокійно спочивай. Скільки ти б не спав, скільки б не прохолоджувався — картопля в гільзі приготується так, що й шкірку шкребти ножем не треба — сама відстає!..

Ні, я знову про пам’ятник мову заводжу! Картоплі, з якої люди примудрилися по всьому білому світі готувати більш як дві тисячі страв, опорі нашого життя, — ніякої уваги. По гривенику всім людям праці — головним картоплеїдам — зібрати, і хай найталановитіші художники, найобдарованіші скульптори придумають пам’ятник! Той, хто вміє створювати гімни, повинен знайти найурочистіші слова, і найголосніші співаки проспівають картоплі гімн на найширшій площі, при всьому скупченні народу.

Не знаю, хто як, я плакав би, слухаючи той гімн!

Хлопчик іде зарослою стежиною з лазні. Жилки трави-мурави, стебла подорожника потрапляють між пальці; ганчірочно-м’які квіти гусятника, голівки дикої конюшини і ворожби лоскочуть промиті, чутливі ступні ніг. На межі блищать коноплі, сиплють насіння лобода й полин, що шарудить по листках лопухів і застарілої дикої моркви. Кропива, борщ, жабрій, чорнобиль ледь чутно шелестять, а ось блекота і лопушиний хрін наче в мокрій шубі. Бочком між ними хотів просковзнути хлопчик — не вийшло, штани намокли, важчають і сповзають із живота.

Ось і борозна, мов широка дорога, теж уся поросла пастушою сумкою і повзучим липким мокрецем. Віддалившись на таку відстань, де не чути хлюпання води, шуму пари на кам’янці, охання віників, навіжених криків дівок, хлопчик обережно оглядається і присідає навпочіпки біля межі, що відокремлює город сусідів. Затаївши дихання, видивляється крізь хащі бур’яну і тонкої тимофіївки, наче крізь густий прямовисний дощ, одному йому відоме таїнство.

Звичайно ж, як у всякої ділової людини, таємниць у нього повно, і він їх може повідати другові або діду. Ось за лазнею черемха. Старий стовбур її вмер і засох, верхівка зламалася, впала, порвавши сплетіння хмелю, що опутав її, і пріє тепер черемха в межовій гущині, од пенька наперегони рвонулися коричневі гнучкі пагони. Чорну кору дерева, що впало, зірвало вітром, окоренок подовбали дятли, поточили короїди та мурашки. В сухій виїмці старого пня, під навісом рудого гриба-трутовика влаштувалась на мешкання птичка-невеличка — тиха мухоловка з червоною грудкою. Біля неї джигуном крутився мухолов, якому хотілося співати й веселитися, та хазяйновита, сумирна мухоловка заспокоювала його, сумно і терпляче пояснювала, що живуть вони по сусідству з людьми і треба поводитися скромно. Мухолову сімейний притиск набрид, він подався в інше, певне, більш розгульне місце.

Залишившись покірною удовицею, мухоловка накрила легеньким тілом гніздечко, і скоро під нею з’явилися яєчка ледь більші за горошини. З горошин тих виклюнулися бридкі, на маму ніяк не схожі пташенята, та вони швидко почали виправлятись, і то на голові, то на гузні перо в них висовувалося, рахітичні пузця повсихали, голова з довбеньки витяглася в дзьоб, пташенята як пташенята зробилися. Порожнє гніздечко лежить у черемховому пеньку, мухоловка з ненаситним, писклявим сімейством переселилася в зарослі на межі— метикуйте, мовляв, діточки, самі собі харчування, я вже зовсім вимоталася без чоловіка. Вона й зараз он подає голосок із бур’яну: «Ті-ті! Ті-ті! Ті-ті!..» — «Спіть, спіть!»— примовляє до пташенят, а у хлопчика теж рот потягло на позіхи — пора відправлятися на бокову.

Та нагадала йому мухоловка іншу пташку — білогруду ластівку, що кожне літо ліпила собі гніздо під стріхою артільної комори.

Ластівка з радістю носилася над річкою, злітала вгору, до хмар, падала на воду, кружляла над будинками, над лісом, над горами, впурхувала в двори, зробивши вигляд, що зовсім випадково вона сюди потрапила, чимдуж неслася вулицею над самою дорогою, щебечучи, посвистуючи, всіх сповіщаючи, що прилетіла вона з далеких країн і так прагнула до рідного сибірського села, пройшла крізь такі відстані, біди й бурі, що зовсім тепер щаслива і, відсвяткувавши повернення, попустувавши в радості, зразу ж візьметься за діло, полагодить гніздечко під стріхою, висидить дітей і почне ловити комарів та мошок, і хай люди не тривожаться, що вона буде співати, співати і зовсім втратить голову.