Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Ох, картопля, картопля! Ну хіба можна пройти мимо, не зупинитись, не спогадати?

Моєму хлопчику не довелося помирати від виснаження в Ленінграді, навіть голодати подовгу не приходилось, але про городи обложеного міста, що розташовані на вулицях, у парках, біля трамвайних ліній і навіть на балконах, чув і читав. Та і в своїх краях бачив городи воєнної пори, скопані поспіхом часто невмілими, до земляної роботи не здатними руками. Не одні ленінградці влітку сорок другого року молитовно кланялись кущу картоплі, дихали останнім грудним теплом на кожну стеблинку, що сходила з землі.

Першої воєнної весни мій хлопчик, який став підлітком, учився в місті і разом з фезеушною ордою бродив з саками по холодній гірській річці, викидаючи на берег слизьких вусачів, пічкурів, траплялося, й харіус або линок попадався. Рибалки робили своє діло, грабіжники своє. Вони лазили по скопаних заступами косогорах і з ямок видовбували картоплю на юшку, найчастіше половинки картоплин або четвертинки. Влітку, коли всюди, навіть у дачному сосновому бору, між деревами зійшла картопля, приречено голосили і рвали на собі коси посивілі од війни евакуйовані жінки, не знайшовши на своїх ділянках сходів. Багато хто з них на сім’яну картоплю проміняли останні манатки, навіть дитячі взувачки та платтячка.

І не ставала ж поперек горла та, облита сльозами, картопля!

Забути про ту чорну справу, зняти з душі капосний тягар! Та хіба можна наодинці з собою брехати?

Якщо вже по розуму та по совісті й честі — рятівник наш — город! Тут і голову ламати нічого. На городі ж тім найголовніший рятівник — скромне, багатотерпеливе створіння, таланом-долею подібне з російською жінкою, — картопля!

На честь картоплі треба було б поставити пам’ятник у Росії. Поставлено ж пам’ятники гусям, які врятували Рим. В Австралії начебто є пам’ятник вівці. Останньому вовкові Європи скульптуру виліпили! Ну, якщо вже картоплі монумент незручно, неетично споруджувати — плід все-таки, овоч, тоді тому, хто знайшов цей плід у заморських землях, виділив його серед інших диких рослин, у Росію завіз і, ризикуючи головою, запроваджував на російській землі. Був же в старі, темні часи і картопляний бунт!

В горах і під горами, в болотах і піщаниках, на глині і на кам’янцюватій землі, між деревами і на цілині, на вигоні, на відвалах, на вирубках, на згарищі, на всякому кинутому ґрунті сама по собі вилазить на світ і живе рослина, яка майже не вимагає догляду і турбот — прополи, огорни, і все діло. Є місця, де, задушена димом і сажею, ніяка твар не виживе, ніщо не росте, навіть кропива і всяка жалюча травиця не втрималась, картопля, набравши цвіт, тут-таки його, почорнілий, ганчіркуватий, ронить, і все одно плід у землі наливається й годує людей! Що є, скажіть, краще за цю рослину? Хліб? Так! Одначе хліб як ушановано! Стільки про нього проспівано! Так чому ж, чому ми, російські люди, не раз, не два врятовані картоплею од голоду й мору, забули про неї? До слова сказати, воїн наш, російський, багато чим зобов’язаний їй, рідній картоплі! Де завгодно готовий це стверджувати.

Фронтові дороги довгі, розхлябані. Гармата їде, або тягнуть її; танк їде, машина йде, кінь кульгає; солдат бреде вперед на захід, згадуючи, до речі, кого треба і не треба. А кухня відстала! Все вона відстає, клята, у всі часи і війни відстає. Та їсти солдатові треба хоч раз на добу! Якщо тричі, так воно теж нічого, добре тричі, як годиться, а один раз просто до зарізу необхідно.

Глянув солдат ліворуч — картопля росте! Глянув праворуч — картопля росте! Лопата при собі. Взяв за запилені патли матінку-годувальницю, лопатою підважив, потягнув з натугою — і ось полюбуйся: рожеві або блідо-сині, жовті або білі, мов нареченої тіло, картоплини з землі виникли, розсипались, лежать, готові на підтримку тіла й душі.

Дров немає, соломи навіть немає?! Не біда! Бур’ян скрізь і всюди на російській землі знайдеться. Трощи, ламай через коліно, пали його!

І ось забулькала, забурмотіла картопля в казанку. Про рідне ж і бурмоче, клята! Про дім, про поле, про город, про застолля сімейне. Як діти з долоньки в долоньку репнуту картоплину перекидають, дмуть на неї, а потім у сіль її, в сіль і — в рота, задихавшись гарячою ситою парою.

І немає вже ніякої безнадійності в душі солдата, ніякого ниття. Замокріло лиш трохи в очу, та око, як відомо, прокліпається!

Поїв картоплі солдат, без хліба поїв, іншого разу й без солі, та все одно готовий і може вперед рухатися, ворогові збитку завдавати.