Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Хлопчик відразу, звичайно, зметикував: бути йому «татом» приїжджої дівчинки — такий же він худий, хворий, «бідолашний» такий же — і проявив опір, відкинув «скелетину» навідріз. Залишившись одинокою, дівчинка не знала, як їй далі жити, через те що без «тата» ніякій жінці існувати на землі неможливо. Хлопчик був хоч перекірливий, але жалісливий, тиранити людину довго не міг. Крякнувши для солідності, він наказав хазяйці, щоб вона все дома впорала і шанувалася, бо… а сам узяв литовку — уламок пляшкового скла, — і відправився «на сінокіс», і наклав копицю «сіна».

Дівчатка господарювали в покинутому зрубі, який у кожному російському селі кимось був залишений, ніби навмисне для хованок і різних дитячих ігор і забавок. Чекаючи з роботи «самого», господині готували оладки і перепічки з глини, збивали постіль із трави. Хлопчикова «мама», очманіла від щастя, проявила таку моторність у ділах, що всі дівчатка охали й посміювалися, мовляв, господар не підходить господині, кволий, непримітшш і «ні шерсті з нього, ні молока». «Ну то й що? Ну то й що? — заступалася за свого «тата» господиня, — зате смирний, води не скаламутить!.. І не п’ющий по болесті».

Тріснути б «саму» за такі слова, але, знайшовши владу, дівчинка проявила нечуваний натиск і в такі шори взяла хлопчика, що ні дихнути, ні охнути, і міцніший «мужик» спасував би. Вона не давала «чоловікові» виконувати тяжку роботу, змушувала відпочивати і набиратися сил, а сама, кістлява, легка, стрімко носилася по землі, вправлялася з худобою, доглядала дітей, кишкала коршаків — і все з піснями, з піснями, зі сміхом, з жартами. Зате як торжествувала подруга життя хлопчика, коли поверталися додому «тати» інших «мам». Не маючи сил переступити поріг, хитаючись і падаючи, вони ревіли що прийдеться, вимагали ще випити, домагалися, щоб обнімали і втішали їх у цьому розпроклятому житті.

Сплескуючи руками: «З’я-а-ави-и-ився-а-а, красень ненаглядний! — дівчатка накидалися на своїх «красенів». — Коли вже ти, кровопивець, вижереш усю оцю заразу?! Коли здохнеш? Коли звільниш мене, нещасну-у-у! Та щоб тобі отрута попалася замість вина! Цвяхи іржаві замість закуски!» При цьому «мами» цілилися накласти по загривку «чоловікам», а ті лютували: «Де моє ружжо? Де моя берданка семизарядна? Пер-ристр-ріляю всіх, в господа бога!..»

«А мій не п’є і не курить! Я за ним, як за кам’яною стіною!»— підперши рукою щоку, співчуваючи подругам, хвалилася хлопчикова «мама». Пригнічений її добротою, принижений інвалідним становищем, опікунством, яке всього його обплутало, скувало, не бажаючи миритися зі своєю долею, хлопчик крикнув якось: «Нав’язалась на мою голову!»— і дременув з відчаю в балку.

Корінна вода ще не витекла з балки, земля теж не «одійшла» від донної мерзлоти — хлопчик застудився і знову захворів.

Йому ввижався мозоль з пухирцем. Пухирець був колись Ікринкою, навіть оболонкою ікринки, і поміг мозолю, який виткнувся з ікринки, піднятися з глибини, що давила, до повітря, до світла, до теплої, прибережної води. Але пухирець чомусь не відділявся від мозоля, схожого на личинку комарика, а не на рибу, і вона мучилася, стираючи його об воду, уривчасто дихаючи маленькими щілинками зябер.

Об’єднані в зграю мозолі вже не сліпо, а з осмисленим страхом металися від небезпеки, вчилися харчуватись. Рухомі братством чи тягою до мордування, мозолі стрілочками підлітали вгору й сіпали рибку за пухирець. Знесилений мозоль ліг боком на дно, і його покотило течією, наче срібник, — і зрозумів тоді хлопчик: життя починається з муки і закінчується мукою. Але між двома муками повинно ж бути щось таке, що змушує і нерозумну рибку так ревно противитися обриваючому всі старання заспокоєнню.

Затягнутий пухирцем, повислий у небесах над бездонною глибиною, за крок від м’яко обволікаючого спокою, хлопчик чинив опір смерті, намагався прорвати душний пухирець, відліпитися од нього і швидше впасти під дах неспокійного, часто нестерпного, жорстокого, гульового, скандального дому, в якому має притулок і множиться неприборкано-дике і все-таки принадне життя.

Пухирець був тонкий, неміцний, та сил у хлопчика залишилося так мало, що він не міг прорвати його. Пухирець обволікав хлопчика в задушливу мокроту, всмоктуючи в себе все найпотрібніше, найцікавіше з життя хлопчика, оточуючи його водянистою порожнечею, німою, непроглядною і безколірною. Лиш вряди-годи щось пропливало в каламутній рідині. І почала над хлопчиком кружляти ластівка. «По-бурлацьки співала, по-солдатськи примовляла…»— та сама. Глухі монотонні звуки проникали через плівку пухирця, сягали слуху хлопчика, і він догадувався — це його стогін, яким просив він, щоб у плаваючій жаркій каламуті з’явилося що-небудь таке, що визволило б його з задушливого пухирця, проник би хоч один ковток чистого, прохолодного повітря, з’явилося б хоч чиєсь лице.