Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Діловито цвірінькнувши, він спурхував у сухий бур’ян. Обережно, один по одному, слідом за ним у межову глушину пірнали й молоденькі чивилі. Із харчових зарослів починали лунати такі запальні вигуки, таке захоплення татом, що він зволив вислухати похвалу на свою адресу. Виявляється, метушня, бойовище були всього лиш маневром, за допомогою якого вироблялася не тільки хоробрість, верткість, але й кмітливість — сім’я з кущів конопель висипалося на землю — і клюйте його, набирайтеся сил, діти! «Ну тато! Оце так тато! Де ви, де ви можете мати такого тата!» — заливалися жируючі чивилі.

У печальні дні глибокої осені якесь неприкаяне, винувате з’явиться ненадовго сонце, і на затужавілій землі прокинеться, встане яка-небудь рослинність — мляво, блідо зазеленіє цілісінький день мокра отава; одна-друга квітка кульбаби засвітиться; метелик над городом затріпоче; сонний джміль загуде, сліпо натикаючись на все; із старої черемхи ящірки на теплі колоди лазні вибіжать; коники попробують литовки точити; на огірковій грядці, вже ніби на смерть убитій, серед жовтого слизу підніметься один-другий батіг. Хворобливі квіточки, схожі на недопалки, родять також хворобливі, «не божецькі» плоди, з худим, пухиристим гузенцем або з рахітно здутим животиком, пуголовка нагадають, або в закарлючку плід зігнуть, чи зліпляться потворними близнятами…

Огірочки, травиця, бляклі квіти, млявий метелик над городом, уривчасте чикання коників — останній крик золотої осені. Скоро, зовсім скоро зашкарубне земля від нічної холоднечі, і якось, ще до світання, відбілиться тесовий дах лазні, засяє іскристо стовбур старої черемхи, затріщить під ногами спориш, ламкими зробляться листки хріну, ковбаню охопить зморшкуватим льодком. Впаде пронизлива тиша на округу, і ще далекий, ще не чутний ранок білим зітханням нашле печальне, ледве вловиме передчуття зими. А перед самими м’ясницями на небі хтось візьметься скубти гуси і стомлено присмирілу, впокорену землю вкриє білим пухом.

Ні, не думає хлопчик про холод і зиму, не хочеться йому про це думати, як не вміє і не може ще він думати про старість і про які-небудь життєві незгоди — видіння осені лиш мимохідь торкнулося його душі, зігрітої м’яким милостивим теплом, і щезло без сліду.

Хлопчик зачиняє хвіртку, по-хазяйськи старанно замотує мотузку. Все в ньому наситилося городніми запахами, аж ніздрі лоскоче, і він відчуває потяг до чхання. В роті шорстко, наче від недостиглої черемхи, хочеться молока з-під корови, а воно, знає хлопчик, стоїть у білому фарфоровому кухлі на кухонному столі, прикрите житнім окрайцем хліба.

Біля дощаної хвіртки залишені шкарбани. У дворі земля стовчена худобою. Хлопчик, намацуючи шкарбани ногами, помічає світло в кухонному вікні, і зовсім хороше на серці стає: побачити «несподівано» світло в рідному домі — на щастя! Під навісом, брязнувши ланцюгом, обтріпується Пірат, знаменитий тим, що у новопоселенки-фельдшериці, яка квартирує замість вапняра, вислідив він схожу на бабака японську собачку і з’їв її, помилково сприйнявши за лісове звірятко. Відтоді Пірат пожиттєво посаджений на ланцюг, а безутішно ридаюча по собаці постоялиця обзиває його смішним, неросійським словом «канібал» і боязко боком проходить по двору, коли приходить по молоко, хоча пес не лише кусатися, а й гавкати перестав од конфузу й лупцювання, одержаного за згубу заморського собачки, вартість якого була більша за підсвинка, а харчувався він виключно пряниками.

Засунувши ноги в холодне нутро шкарбанів, хлопчик зайшов під навіс, погладив по запорошеному загривку мученика-пса, який зробив один-єдиний промах у житті, але люди йому не пробачили. Самі ж бо собі вони ого скільки пробачають! Пірат вдячно облизав лице хлопчика і, по-старечому зітхнувши, поліз назад у будку.

У пройнятих добротою й теплом грудях хлопчика ворухнулася й завмерла ніжність навпіл із жалістю, захотілося йому кого-небудь обійняти, стиснути, сказати щось хороше. І ще — от яка тут оказія! — заплакати приспічило. Охопити руками Пірата, ні, все обійняти, що ворушиться, світиться, співає, свистить, росте, цвіте, скрекоче, шумить, дзвенить, хлюпається, танцює, бушує, сміється, — притиснутися до всього цього лицем і заплакати, заплакати!..

Зотліває павутинка, відпливає, рветься, залишаючи срібний відсвіт. Я намагаюся втримати в собі хоча б відблиск дивного видіння і якийсь час оголеним серцем відчуваю ледь помітний доторк далекого світла, бачу димчасту долину, і в мені живуть звуки, запахи, кольори, принесені пам’яттю.