Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Кирилові я так і сказала: «Не карайтесь, у тому, що трапилось, вашої провини немає». Як він зрадів, бідолаха!

Ми з ним лишилися друзями, хоча раніше, при Льолі, я його недолюблювала. Безвідносно до того, що він від неї пішов. Боже борони, збоку судити про сімейні незгоди. Хіба мало що може бути! Яка туга (фізична, духовна) може погнати людину від однієї жінки до іншої? Із загальноприйнятої точки зору кинути дружину з немовлям — ганебний вчинок, межа непорядності! Не знаю, як на чий погляд. Я особисто тисячу раз воліла б, щоб від мене пішли, ніж лишилися з жалю. Лінія найменшого опору: брехати, продовжувати тягти. Отож Кирила я не засуджую.

Він і зараз інколи заходить глянути на сина. Дивиться на нього сумно, скуто. В новій сім’ї у нього дітей немає, та, здається, і злагоди не дуже багато.

Димка, звичайно, не знає, що дядя Кіра його батько. Я його офіційно всиновила, дала своє прізвище, а по батькові — Григорович, як у Саші. Сашиного батька я колись дуже любила. Ця любов так до кінця й не загинула навіть у потоці підлоти. Лишилася вдячність за моє колишнє невід’ємне щастя. Гриша, Гришуня, Гришастий — який же він був хороший, поки не почав брехати…

З інституту додому проводжав мене Льова Маркін. Даремно я з ним різка і даремно дозволяю скрізь за мною ходити — всі помічають і з нього підсміюються. Мої різкості він терпить покірно (я б на його місці не стерпіла). Звичайно, гуманніше було прямо сказати йому «ні». Проте я не наважуюсь, мені страшно лишитися без його відданості, без можливості в будь-яку хвилину зателефонувати йому й почути: «Звичайно, все що хочете, коли хочете».

Люди вважають мене сміливою, а, по суті, я боягузка. Я не боюся того, чого, як правило, бояться жінки: темряви, пострілів, мишей, техніки (сама ремонтую пробки в квартирі). Не боюся виступати прилюдно, обстоювати свою думку. Ніколи не боюся начальства. І разом з тим потай, у душі, безперестанку боюся. Чого? Мабуть, долі, чогось, що чигає на тебе. Після загибелі Льолі боюся машин. Часто бачу сни — хтось із дітей гине під машиною, я кричу від жаху і кидаюсь туди, під смерть. Прокидаюсь, серце б’ється, дякувати богу — сон.

Засідання кафедри було довге, нудне. Доповідала я невдало. Емем спав, а потім, як завжди, казна-що верз. Коли він говорить, складається враження, ніби хтось у твоїй присутності чухає правою ногою ліве вухо. Виступали й інші — кожен про своє. Ніхто мене, власне, не підтримав. Мабуть, розмови про двійки, про їхні причини й наслідки просто пережили себе.

Мою невдачу помітила не тільки я. Навіть Льова Маркін, який не пропускає нагоди похвалити мене, цього разу мовчав. Ішли ми додому мовчки. Він шкутильгав, я намагалася про це пам’ятати і йти повільніше.

Він довів мене до мого під’їзду. Ми зупинилися, він, очевидно, чекав, що я його запрошу зайти (інколи я роблю це). Я не запросила.

— До побачення, дякую за компанію. Ви були на диво балакучі.

Жарту він не сприйняв.

Очі в нього були такі гіркі, що мені стало ніяково. Треба було б сказати одразу, чесно: люблю іншого, йдіть, не мучте себе. Ні, до цього я, боягузка, не була готова. А може, сказати? Саме зараз.

Поки я вагалася, він, згорбившись, пішов. Навіть не попрощався. Хвилину-дві я дивилася йому в спину, потім загубила її в потоці машин. Коли хто-небудь на моїх очах переходить вулицю, у мене завжди завмирає серце. Якийсь психоз — це постійне передчуття лиха. Щоразу, коли йду додому, боюсь: а раптом лихо вже скоїлося?

Зайшла — все тихо. Кроки — з’явився Саша. Неохоче допоміг мені роздягтися.

— Усе гаразд? — запитала я.

Він кивнув. Відлягло.

Зайшла на кухню. Ідеальна чистота. За допомогою чистоти він завжди висловлює свій гнів. Я сказала, підлещуючись:

— Оце так так! Все так чисто й гарно…

Мовчить.

У дитинстві його називали Сайкін. Товстенький, здобний, очі — як родзинки. Зараз Саша високий, стрункий, вузький у поясі, широкий у плечах. Ім’я Сайкін терпіти не може, каже: «Дамське сюсюкання» (і однаково подумки я його інакше не називаю). Суворий, вимогливий.

— їсти хочеш? Обід у холодильнику.

— Дякую, не хочу.

— В інституті обідала? Ну як хочеш.

Суворий, суворий. І не усміхнеться. Догадуюсь: прийшов Валентин. Сайкін його не любить і щоразу дметься — то більше, то менше.

Увійшла в свою кімнату — справді, Валентин. Спить на моїй тахті, ноги звісились, велика голова глибоко провалилася в подушку.

За що, спитаєте, я його так люблю? Адже й негарний, одверто кажучи. Схожий на актора Фернанделя: крупний, схожий на коня. Великі грубі губи, обличчя кощаве, все у опуклостях. Спить і ледь похропує. Мабуть, напився.