Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Так, мій коханий п’є. Ще не алкоголік, але на шляху до цього. Шлях звивистий, усіяний трояндами, тернами й жінками. Очевидно, я повинна була б утрутитися: щось заборонити, щось вимагати. Але цього я й не намагатимуся: не мій репертуар.

І ще є одна причина, через яку я не хочу втручатися. В ній мені соромно зізнатися навіть собі: чарівність п’яного Валентина. Напившись, він ніколи не втрачає глузду. Навпаки, стає кращим: такий добренький, веселий, розкутий.

Згадую, як ми йшли разом з ним з банкету в Будинку кіно. Святкували прийом його картини — пройшла на «ура» (його фільми завжди або провалюються з тріском, або йдуть на «ура» — середини не буває). Вечеря була при свічках — новинка моди. Актори, акторки, поставлені голоси, тости, незрозумілі жарти, сміх, від якого хилиталися вогні свічок. Я там чужа — не розумію жартів. Позирали на мене з ввічливою цікавістю. Я навіть упіймала перешіптування: Софія Ковалевська, синя панчоха. Одягнена я була ніби непогано, але під їхніми поглядами почувалася замазурою: те, але не те…

Дивно, що Валентин узяв мене з собою — не побоявся. Дружина в нього кіноакторка, але її він принципово не знімає, а вона принципово не ходить на його банкети. Гарна жінка, набагато вродливіша за мене. Висока, білява, авторитетна. Ми познайомилися на якомусь закритому перегляді, про фільм вона сказала «сирий». Вродлива, безперечно. Крім дружини, в нього ще є дочка років чотирнадцяти, дуже висока, негарна, схожа на нього, з такими самими великими, але юними, з пушком губами. На ці губи я дивилася з ніжністю. Дівчинка десь уже знімається; розмова про ролі, про те, хто кого просуває. Інколи, спалахами, момент імпровізованої гри: двоє-троє слів, жест, інтонація, натяк на усмішку — і тоді видно, що талановита. В матері я таланту не бачу, сама лише вагомість. Мабуть, дочка в батька не тільки обличчям, а й обдарованістю, яку у Валентина видно з першого погляду.

В їхньому кіношному світі, наскільки я зрозуміла, думка про нього така: яскравий талант, але шкода — п’яниця. Він сам про себе говорить: «Я не гіркий, я солодкий п’яниця». І правда.

…Як ми тоді йшли з банкету. Валентин був п’яний і чудовий. Втілена грація. Дивно, що при велетенському зрості, конячій голові він такий граційний. Він мовби не по землі йшов, а линув на повітряній подушці, виринаючи на кожному кроці. Співав пісні (тверезий ніколи не співає). Я захоплювалася, дивлячись на нього, слухаючи його, дивуючись: як це може бути в мене (нехай тимчасово!) така чудова власність? Раптом він став навкарачки (поза лева, що прокидається), сказав:

— Не можу більше, ходімо до Сомових, вони нам будуть дуже раді.

Ніяких Сомових я не знала, а якби й знала, однаково б до них не пішла. Ідея зайти до Сомових сиділа в ньому міцно, насилу я його відмовила від цього візиту, підвела. Сміявся, великі зуби випнулися вперед, як на конячому черепі, — страшно, але чудово. Ми з ним зайшли в перший, що трапився, двір. Валентин вхопився обома руками за товсту мотузку для білизни і повис на ній, гойдаючись туди й сюди. Підійшов собака, обнюхав йому ноги, сів навпроти, почав скавчати.

— Ну що, пес? Важко тобі? Розумію. Мені також важко. Перебрав я, пес. А ти?

Собака ствердно відповів тонким скавчанням.

— Ага! Товариш по нещастю. Послухайся моєї поради: ніколи не одружуйся.

Собака знову заскавчав згоду.

Хвилини зо дві, зо три продовжувалася Цня розмова. Мені здається, вони отак, без репетицій, могли б виступати в цирку. Найсмішніше було те, що Валентин, який висів на мотузці, був дуже довгий, і ноги, зігнуті в колінах, шкребли по землі. Мотузка обірвалася, Валентин приземлився і лише зараз помітив мене:

— Жінко! Хто ти така? Вари мені обід, жінко! А втім, не треба, я не голодний. Клади мене спати.

— Опам’ятайся, де я тебе вкладу?

— Тут, під березою. А втім, ніяких беріз немає. Під цим стовпом. Дуже затишне місце.

Ліг сам, пововтузився, зручніше вмощуючись.

— Адже тут пилюка, — сказала я. — Лягай на лавку.

— Ні, я створений, щоб валятися в пилюці.

Заснув. Я сиділа над ним, оберігаючи його сон, дивилася, як вітер ворушить рідкий чуб над опуклим чолом, як по-дитячому напіврозтулені великі губи, знову й знову дивувалася, за що я його так люблю, і все-таки люблю жагуче. Коли почало світати, я його розбудила, вивела на вулицю, посадовила в таксі, сказала шоферові адресу. Валентин бурмотів: «Жінко, я тебе люблю», — і помилково поцілував руку шоферу. Той був невдоволений, мене засудив: «Така пристойна дамочка і такого п’янюгу проводжають», — але, вгледівши п’ятірку, пом’якшав і пообіцяв довезти належним чином. Відвіз Валентина туди, до дружини…