Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Я теж розійшовся — ніякого впину. Кавалер, будь-яку за хвилину вмовлю. Фаєчку — на острів, Аграфену — під черемху, гад гірший за Юрика. Фаєчка теж придумала: люблю жонатиків, вони такі совісні. Де вона, совість та, в якому оці?

Може, весь цей жах, ганьба як помста мені? Може, Ольга в той самий вечір? Може, долинуло якось до неї, долетіло, відчула якось. Що час зі мною розрахуватися, час розквитатися. Цілком міг бути такий збіг. Та не збіг, а покарання. Мені, мені покарання за все моє козляче нутро!»

Він не заспокоївся, не змирився, але майнула тінь якогось химерного полегшення, якогось пояснення тому, що сталося, і Василь ладен був ловити цю тінь до скону віків. «Треба дізнатися, обов’язково дізнатися, чи так це? Але як я дізнаюся? Легше язик проковтнути, ніж запитати про таке. Ну, не знаю як, однаково як, але треба, треба обов’язково!»

Зі зміни біг, повторюючи це «треба», повз м’яку теплу ніч, повз такий підбадьорюючий запах відпочилого тополиного листя.

Вдома, тільки ступивши на поріг, він побачив стоптані Мишкові сандалі, зазирнув на кухню — за порожнім столом сиділи Ольга і Євдокія Семенівна, обидві заплакані, червоні, з мокрими хусточками в кулаках.

— З приїздом, Євдокіє Семенівно. — «Швидко зібралася, з останнім автобусом приїхала. Як же: виручати треба дочку, будь-яку біду від гнізда відведу. — А втім, Василь не осуджував тещу, просто подосадував, що приїхала невчасно — при ній і говорити й мучитись доведеться оглядаючись, не в повний біль і силу. — А їй навіщо Ольга розповіла? Легше від цього, чи що? Чимось все це та кінчиться. Можна було на трьох і не розкидати».

Теща заметушилась, загриміла кришками:

— Що ж ми розсілися! Людина з роботи, а в нас і кожух не пошитий. Зараз, Васильку, зараз. Нагодую.

— Гаразд, мамо. Іди відпочивай. — Ольга важко, над силу підвелася. — Я сама. Сама тут розберуся.

Теща одразу знітилась, знову заплакала, по-старечому, немічно згорбилась, посмикуючи головою, пішла до Мишка в кімнату, заскрипіла, забряжчала під нею розкладушка, — лягла, не роздягаючись.

— Що ж ти, промовчати не могла? — Василь налив молока, жадібно випив: нудотна, суха порожнеча підкочувалася до горла, як після сильного похмілля. — їсти не буду, не розігрівай. Мати тут при чому? Чи і її не шкода?

— Я мовчала. Вона сама здогадалася.

— І що каже?

— Що я дурепа. Що бити мене нікому і сорому не обберешся.

— Цілком правильно. Краще і не скажеш.

— Що тепер про це. Годі. Мишко тебе все чекав. Ледве вмовила лягти. — Вона потяглася за хусточкою, притисла до припухлих, болючих, уже безслізних очей. — Ой, як його шкода! Худенький, ласкавий, теплий.

— Ну-ну, пожалій, пожалій, — Василь спалахнув. «Розжалілась. Співчуття вимагає. Може, мені ще й утішати?»— Про Мишка помовч. Знаєш закон: діти за наші гріхи не відповідають.

— Тому й шкода, Васю, що буде… Тепер не відмовчишся. Ти казав удень, що теж міг би піти, теж хтось був… Ні, ні, я не запитую: кого, до кого. Але я ось думала: невже тільки, щоб відомстити, сказав? Я тобі боляче, ти — мені… Значить, і без мене вже тріщина з'явилася, значить, однаково розпалося б життя. Ти ж теж не захотів приховувати. Щось поламалось, зникло, що ж тепер Мишка в судді вибирати. Давай вже самі судити. Більше нікому. — Вона говорила несміливо, пробираючись від слова до слова ніби навпомацки. Брови в неї піднялися здивовано-сумно, ніби вона не знала, звідки ці слова беруться.

— О-он ти як? Забуваєшся, Ольго Вікторівно, ой, забузаєшся. Обман обманом хочеш вибити. Звичайно, я б тобі ніколи не сказав: мій гріх не має до тебе ніякісінького стосунку. Ніякісінького. Я вже казав і повторюю: мені, крім вас, нікого не треба. Невже незрозуміло? А ти забула, зрадила. Ні за що. Усім, усім винна! І тим, що було, і тим, що є! Я судитиму, я, і твоя допомога не потрібна. Яка тріщина? Що поламалося? Все з розумом було — це ти зламалася, від добра добра шукати стала!

— Нехай я. Нехай скрізь винна. Але ж сталося, сталося. Чому ти про це не думаєш? Чому ти мене тільки в погань перетворюєш? Невже серця в тебе немає: подивитися інакше? Ти все торочиш: гріх, гріх. Тільки цей гріх і бачиш. Далі глянути чи боїшся, чи не хочеш. Правим себе почувати дуже зручно, і, головне, думати не треба. Знай кричи. Звинувачуй. Знищуй. Ой, як це легко, Васю.

— Це мені легко? Ну, молодець, розсудила. З усіх боків я, Ольго Вікторівно, роздивився цю справу. І зблизька, і здалеку. Розлюбила ти мене — ось що зникло. І гріх більше перекочувати не треба. Саме ти розлюбила, не я, і, може, правду кажеш: не вина це, а біда. Одне тільки гірко — могла б почекати грішити. Розсталися б — і вільній воля. Або мовчала б уже. Не збиралася жити, навіщо ж наостанок ще топтати? Ну що ж, на милування нема силування.