Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Як усе швидко. Вирішуємо. Засуджуємо. — Вона зітхнула спокійно і стомлено, із звичною, давньою зосередженістю, примружилась на букет лілій, ніби перебрала їх очима, погладила ніжно-червону наскрізну різьбу. — Раз — ї розлюбила. Раз — і жити не збиралася. Просто і зрозуміло, а я зовсім про це не думала. Думала, що скажу, знала, що скажу, — маленької, навіть миттєвої думки не було приховати, промовчати. Тому що не по-людському було б, нечесно… Не знаю, плутано все… А коли зовсім уже підлітали, на посадку пішли, разом з цим ось, ну, з новиною, чи Що, було і нетерпіння Мишка побачити, додому потрапити.

І тебе. Я навіть злякалась — така плутанина в мені була. Дурна я — мама правду сказала. Тебе на пероні побачила — так страшно стало, я прямо одразу, в ту мить, зрозуміла, як я скучила за вами. Не знаю, Васю, нічого не знаю. Адже й мені погано!

— Знаєш що. Не можу я, коли ти так говориш. Спокійно все перебираєш, ніби з кіно прийшла. Не можу! Темрява одразу в очах — ну, не знаю, що з тобою зробив би! Кричатиму зараз! Іди краще спати.

Вона пішла.

«Не про те говорили, на одному місці товклися. Знову зайшовся, образу стримати не зміг. Раптом покарання? Покарання — збіг? Чи в чистому вигляді? Одразу б треба, з порога й запитати. Безглуздо, звичайно, і незручно, ну а якщо в цьому вся суть? Долинуло, долетіло… Та ні. Вона б одразу сказала, серце, мовляв, боліло, передчуття було, тому, мовляв, усе й пришвидшилось, тому й не витримала. Знову не так думаю. Не хоче вона виправдуватися, не може. А передчуття пригадувати — отже, виправдуватися. Може, й було, може, й скніло. Вона головне сказала і більше розпорошуватись не буде. Характер не той — за криком та за нервами забув про нього. Взагалі, добре, що не спитав. Соромно. Зараз уже соромно, а якби почав… До біса, досить! Яке мені ще покарання треба?! Покараний он як — вивернуло, прополоскало, і на кілок сохнути повісили. За що тільки? Та ні за що, на роду написано. Але з доброго дива ні доля, ні люди не карають. За яку провину? Що я накоїв? Чи ми? Взагалі, з якого тепер боку життя пестити?! Щоб зрозуміліше стало?»

В кімнаті Ольга сиділа біля розправленої постелі. Вона сиділа на іграшковому Мишковому стільчику. Недоладно і неприродно піднімалися коліна, ослаблі руки торкалися підлоги, і була на обличчі розпачлива пригніченість і втома. Мабуть, вона збиралася лягти — навіть халат розстебнула, — але, наштовхнувшись на білизну широкого подружнього ліжка, тільки тепер по-справжньому зрозуміла буденну, невблаганну сутність того, що сталося. Тепер усе нарізно, тепер не з’єднає їх і цей білий, розсічений синьою тінню простір.

Він побачив смагляві, сильні, високо оголені ноги, горіхову позолоту налитих, помолоділих плечей і грудей, рожевий, безсоромний тепер ліфчик, який сам колись дарував на жіночий день, побачив забуту рідну голизну, тепер не його, нестерпно не його, і замружився, і якби був сам, напевне б застогнав. Нестерпно, невимовно боляче — Василь зірвав зі столу скатертину, шпурнув Ользі:

— Закрийся хоч! Не на пляжі!

Вона здригнулася, схопилась на ноги, запнула халат:

— Тихше. Мама не спить. Будь ласка, тихше.

Підхльоснутий, обурений її голизною, він розлючено, сипло зашепотів:

— Слухай, а раптом у тебе дитина? Від нього? І буде в Мишка брат. Як він називається? Зведений, споріднений?

— Не треба. Ні. Який же ти! — В шепоті її була якась шерхітлива поспішність, тому, мабуть, йому здалося, що вона скрикує.

— Немазаний-сухий. А я зведений батько?! Мені що, я можу. Шия міцна. Хочеш, його вигодую, виняньчу. Всі гріхи з одного маху спокутую. Хочеш?

Вона заплакала. Він протверезився і з сторонньою, стомленою ясністю здивувався: «Невже це мене судомить і крутить зараз, невже це Ольга виплакатись не може? Навіщо? Кому це треба? Надто вже ми не скупимося на біль. Не вороги ж ми, люди. Чоловік і жінка. Трохи попсовані, але ж не вішатись тепер?»

Він приніс із комірчини матрац, розіслав на підлозі. Ольга вже лежала, відвернувшись до стіни. Обережно взяв свою подушку, вимкнув світло. Влаштувався, розтягнувся на горбкуватому матраці, що пахнув запиленим, старим полином, пучки якого висіли по кутках комірчини. Місячні зайчики повільно, сонно ганялися по стінах один за одним. Хистка тиша, світла ніч зовсім відділили, відсунули від Василя недавню, руйнівну безтямність. Лише в тілі вона ще відгукувалася ломотним стугонінням.

Заговорила Ольга:

— Не знаю. Не знаю, Васю. Так я теж не думала… Він дуже захоплювався мною. Яке в мене волосся, які очі, які руки. Ні, ні, не компліменти, я б одразу відчула. Насправді захоплювався. Щиро. Прямо радів, коли мене бачив. Замість «здрастуйте» все єсенінський рядок повторював: «Я вродливих таких не бачив…» Мені незручно було, навіть соромно, — ну яка я красуня? Але ось він щось видивився. Не знаю, як пояснити, але видно було, що не лестить, а вірить у це, зачудовується… Ніхто мені ще так не радів, як він…