Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Звичайно, той гад калузький наловчився, насобачився слова говорити. Ну звідки такі беруться? Приїхав, причепився, що ж, не знав, що чужа жінка? Тварюка! «Я таких вродливих не бачив…» Робити нічого, дай з чужим життям пограюся.

А раптом не бачив? Раптом серйозно? Приїхав і охнув: боже мій, де вона жила-була? Чому я раніше її не зустрів?!»

Василь побачив Ольгу так, як ніколи не бачив. На зрізі якогось білого піщаного берега, вона самотньо, задумливо йшла по зеленкувато-прозорій, тихо накотистій воді. Волосся, плечі, золотаві руки, які він знав напам’ять, під теперішнім його небувало пильним поглядом перетворювалися в недосяжні, болісно хвилюючі риси. «Що ж, пес цей калузький у мене переселяється? — Василь міцно, з силою витер обличчя. — Знав же, знав, що кращої нема, не може бути. Як же я забув? Як тепер згадаю? Як, як тепер буду?!»

Удома по кімнатах блукав сонний, солодко припухлий Мишко. Василь підняв його, занурив обличчя в Мишкову сорочку.

— Вчора чекав, чекав — немає. Сьогодні навмисне прокинувся — знову немає. Тебе чому ніколи вдома не буває? — весело, сердито питав Мишко, і в його голосі пробивалися бабусині нотки.

— Ти недоспиш, аякже. Вчора п'ятки лоскотав — не прокинувся, собаку знайомого покликав. Гавкав, гавкав — хоч би тобі що.

— А куди він подівся?

— Погавкав і пішов. Що, в нього мало справ, чи що?

Поряд повільно, стримуючись, зітхнула Ольга. Василь, і не бачачи, зрозумів, що вона стримує сльози.

— Давай, Мишко, голитися, умиватись…

— Обличчя чи взагалі…

— Взагалі. Щоб як чавунець начищений дзвенів.

Вони мовчали, поки Мишко мився: Ольга — на кухні, Василь — у кімнаті.

Мишко щось відчув, здогадався, пестився, зазирав у очі то матері, то батькові, дзвенів і дзвенів над їхнім мовчанням. Коли зійшлися за сніданком, Мишко, що сидів поміж ними, сказав:

— Відгадайте, що таке «мато»? — І одразу ж з якоюсь дорослою зневагою до себе додав: — Ні, погано. Одразу ясно, що мама й тато.

Знову, стримуючись, зітхнула Ольга.

Коли Мишко побіг на вулицю, сказала Василеві, тремтячи, покірно, з налитими очима:

— Васю, не можу. Нехай буде все, як було, Васю.

— Не може, не можна, не вийде вже так. Чуєш?! Не можна вже так.

Вискочив на балкон.

Неможливо пробачити, неможливо жити без неї, неможливо стояти під цим пекучим, сліпучим вітром.

За долами, за горами жило-було двоє юнаків — Песиміст і Оптиміст. Жили вони по сусідству і знай сперечались. Песиміст казав: «Усе в житті кепсько, вульгарно, нецікаво». Оптимістові, навпаки, все надзвичайно подобалось. «Життя — це лиш поривання вперед, це наче стометрівка, — любив казати він. І додавав: — Я, можливо, повторюю загальновідомі істини, та в тім-то й річ, що я не задумуюсь над тим, як треба міркувати про життя, — воно переповнює мене всього, й мені зостається тільки співати». І він часто співав. А Песиміст недобре якось сміявся: «Ка-ка-ка!» — «під Мефістофеля».

— Ви, такі, не знаєте, що таке життя! — голосно кричав Оптиміст. — І ми вас, таких, попереджаємо!..

— Ні, це ви не знаєте, що таке життя! — теж кричав Песиміст. — А ми знаємо. Наша туга виправдана.

— Ти неправий, Алику!

— Ка-ка-ка! — гірко сміявся Алик, Песиміст.

От якось сперечалися вони, сперечались, мало не побились, але знову не дійшли ніякої згоди. Тоді Оптиміст каже:

— Я знаю одного чарівника. Ходімо до нього, він розсудить нас.

— Я знаю, чому ви прийшли до мене, — сказав Чарівник. — Я допоможу вам. Та спершу ви мені — кожен — покажіть життя таким, яким ви його бачите. Тільки тоді я зможу розв'язати вашу суперечку.

— Я згоден! — дзвінко вигукнув Оптиміст.

— Із задоволенням, — сказав Песиміст. — Я вам його покажу. О, я вам його покажу!

— Бачите цей дім? — спитав Чарівник, скривившись від такої надмірної впевненості Песиміста.

— Бачимо!

— Там живе дівчина. Ввечері її прийдуть сватати. Я хочу, щоб кожен із вас показав цю подію в її житті так, як він бачить. Гаразд? — І Чарівник неголосно засміявся.

Сказано як зав’язано. Ввечері вони втрьох прийшли до дівочого житла й сіли навпроти, на лавочці. Чарівник поглянув на годинник.

— Вже час. Хто перший?

— Я! — сказав Песиміст. Його дуже вже брала нетерплячка.

Чарівник дав Песимістові чарівну гілочку і звелів:

— Поведи цією гілочкою й скажи:

«Не ховайтесь, відчинітесь,

Не соромтесь, покажітесь.

Гілочко, гілочко, покажи мені людей, але не такими, якими їх усі бачать, а такими, якими я, ім’ярек, бачу».