Звичайно, той гад калузький наловчився, насобачився слова говорити. Ну звідки такі беруться? Приїхав, причепився, що ж, не знав, що чужа жінка? Тварюка! «Я таких вродливих не бачив…» Робити нічого, дай з чужим життям пограюся.
А раптом не бачив? Раптом серйозно? Приїхав і охнув: боже мій, де вона жила-була? Чому я раніше її не зустрів?!»
Василь побачив Ольгу так, як ніколи не бачив. На зрізі якогось білого піщаного берега, вона самотньо, задумливо йшла по зеленкувато-прозорій, тихо накотистій воді. Волосся, плечі, золотаві руки, які він знав напам’ять, під теперішнім його небувало пильним поглядом перетворювалися в недосяжні, болісно хвилюючі риси. «Що ж, пес цей калузький у мене переселяється? — Василь міцно, з силою витер обличчя. — Знав же, знав, що кращої нема, не може бути. Як же я забув? Як тепер згадаю? Як, як тепер буду?!»
Удома по кімнатах блукав сонний, солодко припухлий Мишко. Василь підняв його, занурив обличчя в Мишкову сорочку.
— Вчора чекав, чекав — немає. Сьогодні навмисне прокинувся — знову немає. Тебе чому ніколи вдома не буває? — весело, сердито питав Мишко, і в його голосі пробивалися бабусині нотки.
— Ти недоспиш, аякже. Вчора п'ятки лоскотав — не прокинувся, собаку знайомого покликав. Гавкав, гавкав — хоч би тобі що.
— А куди він подівся?
— Погавкав і пішов. Що, в нього мало справ, чи що?
Поряд повільно, стримуючись, зітхнула Ольга. Василь, і не бачачи, зрозумів, що вона стримує сльози.
— Давай, Мишко, голитися, умиватись…
— Обличчя чи взагалі…
— Взагалі. Щоб як чавунець начищений дзвенів.
Вони мовчали, поки Мишко мився: Ольга — на кухні, Василь — у кімнаті.
Мишко щось відчув, здогадався, пестився, зазирав у очі то матері, то батькові, дзвенів і дзвенів над їхнім мовчанням. Коли зійшлися за сніданком, Мишко, що сидів поміж ними, сказав:
— Відгадайте, що таке «мато»? — І одразу ж з якоюсь дорослою зневагою до себе додав: — Ні, погано. Одразу ясно, що мама й тато.
Знову, стримуючись, зітхнула Ольга.
Коли Мишко побіг на вулицю, сказала Василеві, тремтячи, покірно, з налитими очима:
— Васю, не можу. Нехай буде все, як було, Васю.
— Не може, не можна, не вийде вже так. Чуєш?! Не можна вже так.
Вискочив на балкон.
Неможливо пробачити, неможливо жити без неї, неможливо стояти під цим пекучим, сліпучим вітром.
Василь Шукшин
ТОЧКА ЗОРУ
Повість-казка
За долами, за горами жило-було двоє юнаків — Песиміст і Оптиміст. Жили вони по сусідству і знай сперечались. Песиміст казав: «Усе в житті кепсько, вульгарно, нецікаво». Оптимістові, навпаки, все надзвичайно подобалось. «Життя — це лиш поривання вперед, це наче стометрівка, — любив казати він. І додавав: — Я, можливо, повторюю загальновідомі істини, та в тім-то й річ, що я не задумуюсь над тим, як треба міркувати про життя, — воно переповнює мене всього, й мені зостається тільки співати». І він часто співав. А Песиміст недобре якось сміявся: «Ка-ка-ка!» — «під Мефістофеля».
— Ви, такі, не знаєте, що таке життя! — голосно кричав Оптиміст. — І ми вас, таких, попереджаємо!..
— Ні, це ви не знаєте, що таке життя! — теж кричав Песиміст. — А ми знаємо. Наша туга виправдана.
— Ти неправий, Алику!
— Ка-ка-ка! — гірко сміявся Алик, Песиміст.
От якось сперечалися вони, сперечались, мало не побились, але знову не дійшли ніякої згоди. Тоді Оптиміст каже:
— Я знаю одного чарівника. Ходімо до нього, він розсудить нас.
— Я знаю, чому ви прийшли до мене, — сказав Чарівник. — Я допоможу вам. Та спершу ви мені — кожен — покажіть життя таким, яким ви його бачите. Тільки тоді я зможу розв'язати вашу суперечку.
— Я згоден! — дзвінко вигукнув Оптиміст.
— Із задоволенням, — сказав Песиміст. — Я вам його покажу. О, я вам його покажу!
— Бачите цей дім? — спитав Чарівник, скривившись від такої надмірної впевненості Песиміста.
— Бачимо!
— Там живе дівчина. Ввечері її прийдуть сватати. Я хочу, щоб кожен із вас показав цю подію в її житті так, як він бачить. Гаразд? — І Чарівник неголосно засміявся.
Сказано як зав’язано. Ввечері вони втрьох прийшли до дівочого житла й сіли навпроти, на лавочці. Чарівник поглянув на годинник.
— Вже час. Хто перший?
— Я! — сказав Песиміст. Його дуже вже брала нетерплячка.
Чарівник дав Песимістові чарівну гілочку і звелів:
— Поведи цією гілочкою й скажи:
«Не ховайтесь, відчинітесь,
Не соромтесь, покажітесь.
Гілочко, гілочко, покажи мені людей, але не такими, якими їх усі бачать, а такими, якими я, ім’ярек, бачу».
Читать дальше