Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Полюбовник? Авжеж. Із чотирнадцятого поверху… Спробуй.

— А я оце йду вчора вулицею, — обізвався Батько Жениха, — дивлюсь: чоловік лупцює жінку що е сили. А в самого кулак — як дитяча голівка. Я йому кажу: «Що ж ти робиш? Адже ти можеш їй ребра поламати». А він мені відповідає: «Чим, — каже, — менше женщину ми любим, тим більше нравимось ми їй». Доцент якийсь…

— У вас санвузол об’єднаний? — спитав Незрозуміло хто в Батька Нареченої.

— Об’єднаний, — відповів той.

— Це кепсько, — сказав Незрозуміло хто.

— Кому як. — Батько Нареченої знову підозріливо подивився на незнайомця. — Тісно, та не слізно, кажуть.

— А сусіди як? Нічого?

— Нічого. Тимошка Соколов тільки бешкетує часто. Ось тут, через стіну, живе. З сокирою бігає, шибки б'є інколи… А вчора, наприклад, приплентався додому в стані зеленого алкоголю. А сім’я, — ну, тобто рідня й знайомі, дивились телевізор. Ну, він теж став дивитись. Подивився трохи й каже: «Таких теслів не буває!» Його попросили привести себе до ладу. А він своє: «Таких теслів не буває! Я, — каже, — сам тесля — знаю! Це все брехня». Зняв чобіт із лівої ноги і вдарив по телевізору.

— Скільки дали? — спитав Незрозуміло хто.

— П’ятнадцять діб. Я сам і відвів його у відділення. Критик ти, — кажу, — а не тесля.

— Який телевізор? — спитав Незрозуміло хто.

— Звичайний телевізор.

— Вони всякі бувають.

— У них «Рекорд» був, — сказала Наречена.

— Найгірший. А ось у вас, я бачу, ніякого телевізора нема.

— Телевізор — це тільки клопіт, — уперто сказав Жених. — У одного мого друга теж телевізор був… Дивились якось із сусідами виставу про любов. Світло, звісно, вимкнули. Ну, один сусід почав мацати жінку друга. Вони, значить, так сиділи: вона попереду, жінка та, а чоловік із сусідами ззаду. Ну, він став її погладжувати. Вона каже: «Це ти, Васю?» — чоловіка її Васею звати. А Вася — ні сном, ні духом. «Що?» — каже. «Нічого, — це вона. — Я, — каже, — думала, це ти».

— Ая-яй, — сказала Мати Нареченої.

— Ловко! — захоплено мовив Батько Нареченої.

— А як на мене, от — чи він є, цей телевізор, чи його немає, — однаково, — сказала Наречена. — Я більше люблю у вікно дивитись.

— Пустощі самі від цих телевізорів, — згодилась Мати Нареченої.

— Ні, інколи можна подивитись, чому ж, — сказав Жених. — Зовсім не дивитися телевізор — це теж відсталість. Але навіщо світло гасити?

— Еге, це вже так, — підтакнула Мати Нареченої. — Світло погасять — тут же, звісно…

— Еге, тут уже тільки тримайся, це точно, — докинув Батько Нареченої.

— При світлі, звісно, можна подивитись, — виправилась Наречена, — я в цьому смислі й сказала. Я в цьому смислі нічого не маю проти… В однієї моєї подружки теж телевізор є… Вона, як бачить мене, завжди каже: «Чому ти ніколи на телевізор не приходиш?» Я кажу: «Ні, дивіться вже самі». Вона каже: «Чому? Хоч, — каже, — посміємось». — «Ні, — кажу, — дивіться вже самі». А тому що я знаю, що вони, коли дивляться телевізор, світло завжди гасять.

— «Посміємось»! — обурилась Мати Нареченої. — «Приходь, хоч посміємося»! Почнуть усі сміятися, так ти й не помітиш, як тебе облапають усю. І я завжди своїй дочці казала: «Ніколи не смійся, доню!» Вона подеколи: «Мамо, я в кіно піду». — «А чого, — кажу, — ти там не бачила? Чого? Знову сміятися будете?»

— Ні, інколи можна посміятись, чому ж. Коли комедія якась — будь ласка, смійся. Тому й на афішах пишуть: «Комедія». — Жених потроху нахабнів. — Я сам люблю комедії…

— В здоровому тілі — здоровий дух, — згодився Батько Нареченої. Чим більше нахабнів Жених, тим активніше запобігали перед ним Наречена, Батько Нареченої, Мати: хоч як крути, а заміж треба.

— А при чім тут тіло? — суворо запитав Жених.

— Я в тому смислі, що я теж кіно поважаю.

— Треба ж вибирати вирази.

— Це правильно, авжеж.

— Взагалі, кіно — це розпуста, — сказав Жених. — Ти ж береш квиток, ти ж не знаєш, хто поруч із тобою сидітиме. Буває так, що сяде якась фіфочка… Від неї парфумами всякими… Тут не те що на екран, тут усякі думки в голову лізуть, хе-хе…

Всі голосно засміялись.

У двері постукали.

— Можна! — сказав Батько Нареченої.

Ввійшов літній скромний Громадянин з газетою в руках.

— Що трапилося, сусідоньку? — миролюбно спитав Батько Нареченої.

— Чи не можна тихіше, товариші?

— Чи бачиш, у нас че-пе — дочку заміж віддаємо.

— Я розумію, а все-таки… будь ласка, га?

— Гаразд.

Скромний Громадянин вийшов.

— Хто це? — спитав Незрозуміло хто.