— Га?
— Апетит у вас, кажу, чудовий!
— Не скаржуся, не скаржуся. Бувало, в імперіалістичну об заклад барана з’їдав. Зате й силу мав! Посаджу, бувало, трьох ворогів на багнет — і через себе.
— Ви б написали про це, дідуню, — сказала Наречена. — У вас таке багате життя.
— А я й пишу, внучко. Пишу книжку. Називатиметься: «Руки вгору, вороги!» Якщо хочеш, почитаю після вечері.
— З задоволенням послухаю, — згодилась Наречена.
— їжте, папашо, їжте, — пригощала його Мати Нареченої. — Потім нам усім почитаєте. Ми всі з задоволенням послухаємо.
Вулицею, простуючи до житла, проходить родина Жениха, і з ними ще хтось — Незрозуміло хто.
— Ну, рояль, холодильник, телевізор — це все забирайте, — казав батько Жениха. — Ви молоді, вам це потрібно.
— Спасибі, батьку! — з почуттям сказав Жених. — Але я б хотів придбати все на свої зароблені гроші.
Батько Жениха всміхнувся хорошою усмішкою.
— Розумію — гордість! Ось таким я й хотів бачити свого сина.
Мати відвела сина вбік і сказала пошепки:
— Батько хоче вам стару «Победу» купити на свої заощадження.
— «Победу»?!
— Тс!.. Тільки ти ні слова про це. Він хоче піднести сюрприз.
Син наздогнав Батька, — обійняв його й поцілував у щоку.
— Це що таке? — спитав Батько з чоловічою, доброю суворістю. — За що?
— За все, тату!
Мати Жениха й Незрозуміло хто йдуть іззаду.
— Який у вас чудовий син! — сказав Незрозуміло хто.
Мати схлипнула, та одразу ж витерла слози. Усміхнулась.
Увійшли в під’їзд.
А в кімнаті Мати Нареченої розповідала:
— Сьогодні посварилася з Марією Миколаївною.
— Що таке? — запитав чоловік. — Чому?
— Вона каже, що сьогодні її черга залишатися з сусідською дівчинкою, а я кажу — моя.
— Мамо, та ви ж учора залишалися з нею, — сказала дочка. — Правда за Марією Миколаївною.
— Так, але дівчинка до мене звикла, — стала виправдуватись Мати. — Крім того, ми з дівчинкою не дочитали повість «Жилін і Костилін».
— Яка повість! — сказав Дід. — Умів закручувати граф Толстой. Га? Майстер, майстер! Біографія тільки… теє, а так — майстер.
— Майстер, — згодився Батько Нареченої. — І що дивно — все дуже ясно й лапідарно!
— В тім-то й річ. Я, наприклад, у своїй книжці «Руки вгору, вороги!» також хочу викласти події дуже простою мовою. Але важке це діло! Ох, важке! Я розумію Толстого з його «Не можу мовчати!». Інколи так розхвилюєшся, думаєш: краще б я йому в морду дав, негативному героєві якому-небудь, хочеться, вибачте, матом крити, а доводиться писати, що називається, коректно! Тьху!., а слово яке.».
— Коли ви думаєте закінчити книжку, дідуню? — спитала Наречена.
— Думаю, через п’ять років закінчу. Це буде мій скромний подарунок прийдешнім поколінням.
У двері постукали.
— Ввійдіть! — сказав Батько Нареченої.
Ввійшла родина Жениха.
Жених: —Добрий вечір!
Батько Жениха: — Здрастуйте!
Мати Жениха: — Добрий вечір! Смачного!
Незрозуміло хто: — Здрастуйте, товаришії
Наречена: — Здрастуйте!
Батько Нареченої: — Вечір добрий!
Мати Нареченої: — Ласкаво просимо!
Дід: — До нашого куреня!
— Вибачте, що в таку пізню годину, — обізвався Батько Жениха. — Але діло не терпить, щоб відкладати.
— Будьте ласкаві! — вигукнув Батько Нареченої. — Які можуть бути розмови? Сідайте до нас.
— Спасибі за запрошення: ми щойно повечеряли — й відразу сюди.
Жених і Наречена перезираються. Наречена зашарілась. Дід з такою хитрою лукавинкою стежить за молодими.
— Тож яке діло привело вас, товариші? — спитав Батько Нареченої: він справді не розуміє, в чому справа.
— Привело нас дуже, можна сказати, делікатне діло, — мовив Батько Жениха, помітно хвилюючись. — Молоді люди — ваша дочка й мій син, — виявляється, люблять одне одного.
Батько Нареченої дуже здивувався, а Мати Нареченої не здивувалась, але вона також була помітно схвильована. А Дід усміхався хорошою дідівською усмішкою — хитрою й доброю. Наречена опустила долу очі.
— Я зі свого боку серйозно й докладно розмовляв із сином, — вів далі Батько Жениха. — Думаю, до одруження він готовий.
Батько Нареченої, помітно хвилюючись, ходив по кімнаті.
— Ох, коза-дереза!.. А я, старий дурень, живу й нічогісінько не знаю!.. А я думаю, що вона в нас усе ще дівчинка, а вона ось що!.. Чому ти не сказала мені, що в тебе є хлопець і що ви хочете побратися? Чому? Невже я консерватор якийсь?
— Папулю, мені було якось соромно про це казати. Я просто не знаю… Я знала, що ви не консерватор, і однаково… Мені й зараз страшенно соромно, товариші… Просто не знаю. — Наречена також помітно схвильована.
Читать дальше