Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Отже, по-твоєму, коли б не було газети, я б не знав життя? — запитав Жених.

Всі з цікавістю стежать за молодими, добре всміхаються.

— Я не стверджую, що, не читаючи газет, ти б не знав життя, — для цього існують кіно, радіо, телебачення. Я тільки хочу сказати, що ти б не довідався про конкретну драму Загогулькіна.

— Та я цього Загогулькіна за два квартали впізнаю! — вигукнув Жених. — Іде людина з сумними очима — стоп! У чому справа, товаришу? Ану викладай, не ніяковій — що там у вас сталося? І суть не в тому, чи це Загогулькін, чи хтось інший.

— Ти впізнаєш, а інший не впізнає. Не можна всіх міряти своєю міркою. Я знаю скільки завгодно молодих людей, які зі спокійною совістю пройдуть мимо Загогулькіна.

— От-от! — вигукнув Жених і показав пальцем на Наречену. — Ось ми й добалакались!.. Ось із ким боротись треба — з байдужими! Саме про це я й хотів сказати, коли повів мову про шлюборозлучний процес.

— Це все правильно, хлопче, — сказав Дід. — Мені подобається ваш запал, із яким обстоюєте свої переконання. На мій погляд, трохи забагато запалу, та з роками це мине. Ви станете спокійним, і ви легше знаходитимете ті єдино правильні слова, які прокладуть вам шлях до щасливого життя. Я хочу спитати про інше: як ви собі уявляєте інший бік сімейного життя — матеріальний, так би мовити?

Жених скривився:

— Якось не хочеться про це сьогодні…

— Ні, ви вже скажіть, — наполягав Дід. — Я розумію, моє запитання трохи коробить вас, та ми, люди літні, знаємо, що над цим питанням багато хто сушив голову.

— Ну, по-перше, ми матимемо дві кімнати, два телевізори… Крім того — я розголошую чужу таємницю… — Жених радісно засміявся й подивився на свого батька. — Та я дуже радий і тому скажу: тато купує нам стару «Победу».

В кімнаті запала зловісна тиша. Всі зневажливо й гнівно дивляться на Жениха. Він повільно, зі страхом осягає, як низько він опустився зі своєю нікчемною, дурною, недоречною радістю.

— Геть, — тихо сказав Дід.

— Так ось ви який, виявляється, — також неголосно сказав Батько нареченої. — Вас у цьому світі хвилює тільки «Победа»? Можете вважати, що сьогодні ви не перемогли. Я приєднуюсь до вимоги мого батька — геть! І, думаю, моя дочка також до нас приєднається.

— Я приєднуюсь, тату. Я… я не знала, який він насправді… — Наречена заплакала. — Коли ми з ним розмовляли про сімейне життя, він казав тільки про чотири компоненти. Він навіть не натякав на «Победу». Він видавався мені благородним, із чудовою закваскою, а виявляється… виявляється, він виношував думку про власну «Победу»! Нікчема! О, як я помилилась!

— Я сам тільки сьогодні довідався, — бовкнув був Жених.

— Не смійте! — Дід гримнув костуром у підлогу. — Не смійте нічого казати! Якщо ви радієте з приводу того, що матимете свою «Побєду», то радійте ще більше, що ви в моєму домі і я не можу вас відлупцювати ось цим костуром, тому що я бла-агородна людина! Можете йти в ресторан!

— Я приголомшений, товариші! — обізвався блідий Батько Жениха. — Мені важко зараз говорити… Я не впізнаю свого сина… Я щось прогавив у ньому свого часу — це безсумнівно. Я чогось головного не побачив у ньому. Я справді хотів купити йому «Побєду». Та я ніколи не думав, що разом із «Победою» в ньому підведе голову той дрібненький власник, якого він так уміло ховав у собі. Я сам усе життя ось цими руками розливав газовану воду (показав руки), мені часом було не до сина, я передоручив його виховання бабці — і ось результат.

Мати Жениха також заплакала.

— Андрійку, синку… Скільки разів я тобі казала: не знайся з цими молодиками, це лиха компанія. Ти мені що казав? «Мамо, це славні люди, хоча вони й артисти. Але це не вина їхня, а біда». Ти казав…

Батько Жениха: — О-о!

Батько Нареченої: — Все зрозуміло.

Мати Нареченої: —Ая-яй!

Дід: — Ну, звичайно!

Наречена: — Та-ак!

Незрозуміло хто: — Та-ак;..

— А я ж бо знала, — вела далі Мати Жениха, — що один з цих молодиків розлучився з жінкою, у другого — догана по громадській лінії за грубощі з начальством… І хоч би скільки він казав, що це несправедлива догана, я не вірила. Несправедливих доган не буває…

Жених стояв білий, як папір. Він подивився на Невідомо кого.

— Толику, скажи їм, що це непогані люди… Скажи хоч що-небудь!

— Я не хочу з тобою розмовляти! — відрізав Толик. — Я більше тобі не друг. Ти щойно казав про боротьбу з байдужими — ти брехав! Ти не тільки не впізнаєш Загогулькіна, ти наїдеш на нього власною «Победою». Ти роздушиш його! Подумай про те, що з тобою сталося сьогодні, зрозумій, поки не пізно, що ти стоїш над прірвою в житі. Ти казав, що не треба оголошувати розірвані шлюби в газетах, ти знову брехав: їх давно не оголошують. Ти забрехався!