Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Як же так, дочко? Я здивований, я тобі чесно кажу: я здивований. Не сказати батькові…

— Ну, чого ти до неї присікався, Миколо, — заступився за внучку Дід. — Молодість диктує свої закони, які нам не завжди дано зрозуміти. Ти також свого часу не сказав мені…

— Тоді був інший час, батьку.

— Я б хотіла тільки звернути увагу молодих людей на той факт, що одруження — це дуже й дуже відповідальний крок, діти мої, — сказала Мати Нареченої. — Я не проти того, щоб ви побрались. Я знала про те, що ви дружите… Мені про все розповідали сусіди й ваші вчителі. Але ви не уявляєте, діти мої, який це серйозний і відповідальний крок. — Вона схлипнула.

— Вгамуйся, мати, — сказав Батько Нареченої. — Життя є життя: молоді ростуть, старі старіють. А чи давно, здається, ми з тобою стояли на пероні вокзалу… Я їхав тоді на Крайню Північ… Ох, час, час! — Батько витер скупу сльозу.

— Так, так… І ми теж стояли колись на пероні вокзалу, — Батько Жениха також витер скупу сльозу.

Незрозуміло хто підійшов до Діда й запитав:

— Я чув, ви книжку пишете, дідуню?

— Пишу, хлопче, пишу.

— «Спогади літньої людини»?

— Га?

— Я кажу, називатиметься «Спогади літньої людини»?

— Кепсько ви про нас думаєте, хлопче, — образився Дід. — Які ж ми літні?! Хіба роки можуть зістарити людину?

Незрозуміло хто знітився.

— Ні, я не в тому смислі сказав… Я розумію, що роки тут ні до чого.

— Отож-бо! Я в свої сімдесят дев’ять років молодший декого з вісімнадцятилітніх. А чому? Та тому, що не відстаю від життя. А ось дехто… Ану, молоді люди!.. — (Це до батьків). — Чого рюмсаєте?! Вище голови! Вдаримо, братці, хвацьку!

Всі голосно засміялися.

Стукіт у двері.

— Ввійдіть, — сказав Батько Нареченої.

Ввійшов літній Громадянин із енциклопедією в руках.

— Добрий вечір, товариші!

Батько Нареченої:— Здорово, сусіде!

Мати Нареченої: — Здрастуйте, Семене Кузьмовичу!

Дід: —До нашого куреня, Кузьмовичу!

Наречена: —Здрастуйте, дядечку Семене.

Батько Жениха: — Здрастуйте!

Мати Жениха: — Здрастуйте!

Жених: —Здрастуйте!

Незрозуміло хто: — Здрастуйте!

— А я чую: у вас якесь торжество, дай, думаю, зайду, — сказав Громадянин.

— А ось вони, винуватці торжества, — сказав Батько Нареченої й показав на Жениха й Наречену. — Моя дочка виходить заміж.

— Та що ви кажете! — здивувався Громадянин. — Катрусю, люба!.. Вітаю тебе, дитя моє, вітаю! — Підійшов, поцілував Наречену в лоба. — А де ж?.. Ага, ось він! — Він суворо, та водночас і ніжно подивився на Жениха. — Нічого, нічого… хороший! Га? Арсене Назаровичу?.. Як вважаєш?

— Мені — тільки б не відставав від життя, — сказав Дід.

— Ні, хороший, хороший… Вітаю, хлопче, від душі вітаю! Ви, можна сказати, знайшли скарб.

— Е-е, що — скарб, Семене Кузьмовичу, — дорікнув Громадянинові Дід. — Що в наш час скарб?

— Я просто до слова, Арсене Назаровичу. Ні, хороший… А я-бо Катрусю ось із яких літ знаю, коли вона ще під стіл пішки ходила, хе-хе-хе… Ох, де мої сімнадцять літ!

— А ось цього я не люблю, Семене Кузьмовичу, — знову осадив його Дід. — Що це за зітхання?

— Я так, Арсене Назаровичу, до слова. Ні, хороший! Так, молоді люди… одну хвилиночку. — Семен Кузьмович вийшов із таємничим виглядом.

— Невиправна людина! — усміхнувся Батько Нареченої. — Зараз принесе якийсь подарунок, я вже його знаю.

— Коли я ще була маленька, — озвалась Наречена, — дядечко Семен водив мене в планетарій, показував на Місяць і казав: «Зважте, ви там будете». І плакав.

— Він у нас, як Ціолковський, — докинув Батько Нареченої. — Теж, до речі, все креслить щось. Запитаєш: «Навіщо ти винаходиш усе?» Він махне рукою й скаже: «Так… думки розпирають».

— Але здає останнім часом, здає, — зауважив Дід.

Увійшов Семен Кузьмович із телевізором у руках.

— Прошу прийняти від мене цей скромний подарунок, молоді люди.

— Що ви, дядечку Семене? — вигукнула Наречена.

— Що ви, Семене… е-е… Семене Кузьмовичу! — також вигукнув Жених.

— Прошу, прошу… І без церемоній — я цього не люблю. Бо ображуся. Беріть, мені важко тримати.

Жених узяв телевізор.

— Спасибі.

— На здоров’я. Мені він на старості літ…

Дід пригрозив Семену Кузьмовичу пальцем:

— Кузьмо-овичу!

— Мовчу. Ох, братці, вдарим хвацьку-у!..

Дід підхопив:

— Ох, на помин її душі!

Всі голосно засміялись.

Семен Кузьмович поглянув на годинника.

— Добре з вами, дорогі мої, та діло є діло: судимо одного пройдисвіта товариським судом. Уявляєте, викинув номер: образився, що його покритикували на житлоактиві за некультурну поведінку в ліфті, прийшов додому, увімкнув скрізь світло — вдень!.. Увімкнув праску, електроплитку й сидить.