Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Батько Нареченої оглушливо засміявся. І всі, хто був у кімнаті, оглушливо засміялись і подивилися на Незрозуміло кого, як на дурника.

— А ось так! — вигукнув Батько Нареченої, став навкарачки й пішов по кімнаті. — Йдіть до мене.

Незрозуміло хто стояв на місці.

— Ну йди, йди, — підштовхнув ЙОГО Жених.

Незрозуміло хто наблизився до Батька Нареченої.

— Ось я йду додому, — пояснював Батько Нареченої, стоячи навкарачки. — Так. А ти — перехожий… Йди повз мене. Йди!

— Навіщо?

— Та йди, не бійся!

Незрозуміло хто пішов повз нього.

— Йдеш, так? — спитав Батько Нареченої.

— Йду.

— Тепер наступай мені на руку… Ну, наступай!

— А-а! — нарешті втямив Незрозуміло хто.

Всі знову засміялись. Батько Нареченої звівся, обтрусив коліна.

— Ось так і віддавлюють руки, хлопче, — сказав він, поблажливо всміхаючись.

— Ну, приходите ви, значить, із другом у парк? — нагадала Наречена Женихові, заздалегідь усміхаючись.

— Ну, приходимо ми, значить, у парк, друг і каже мені: «Тут, — каже, — один тип є, він у мене дівчину відбив. Ходімо, — каже, — побалакаємо з ним як, жельтмени». Я йому як дав ось сюди, він двадцять сім хвилин у нокауті був.

— Ловко!

— Я тільки не зрозуміла, хто в нокауті лежав: ваш друг чи той тип? — спитала Мати Нареченої.

— Та той тип, звісно, — вигукнула Наречена. — Мама теж скаже…

— Тип, — підтвердив Жених. — Я йому в печінку дав.

— Одну хвилинку, я переб’ю: яка у вас квартплата виходить? — спитав Незрозуміло хто.

— П’ять із копійками, — відповів Батько Нареченої.

— Продовжуйте.

Але тут обізвався Батько Жениха.

— Ну, а як ми розв’яжемо наше діло? — спитав він усіх.

— Ні, я ж ясно сказав: нічого не вийде, — мовив Жених. — Ми розійдемось, як у морі кораблі.

Хвилин зо три всі мовчали, дивились на Жениха.

— Я не люблю марно ляси точити, — пояснив той. — Я ж уже сказав: «Знаємо ми ці коники».

Дід тихенько засміявся.

— Паскудник! — голосно сказала Наречена й заплакала.

Батько Нареченої, теж мало не плачучи від образи й кривди, пішов знімати рушницю.

— Ти боксер, так? Ти боксер? — Зняв рушницю, звів курок. — А я вас тоді дуплетом…

Першою, зверескнувши, кинулася з кімнати Мати Жениха, за нею — Батько Жениха. Потім вискочив Жених. Незрозуміло хто лишився і, не звертаючи уваги на гармидер, став міряти кроками кімнату — рахував метраж.

— А тобі що тут треба?! — загорлав Батько Нареченої. — Ти хто такий?

— Я квартирант їхній, Лизунов Євген Єлизарович, — спокійно пояснив Незрозуміло хто. — Як ви на те, коли ми поберемося з вашою дочкою?

Наречена непристойно роззявила рота. Мати Нареченої вщипнула себе за руку. Батько Нареченої чомусь подивився в дуло рушниці й почепив рушницю на стіну.

— Чорт його зна, — сказав він. — Я чомусь нічого не розумію…

— Що ти не розумієш?! — напалася на нього жінка. — Що тут незрозумілого, скажи, будь ласка? Зовсім уже здурів?..

Лизунов засміявся:

— Це, знаєте, буває. По-науковому — перша стадія.

— Затули рот, — тихо сказала мати дочці. Потім звернулася з усмішкою до Лизунова — А тонко ви під’їхали!.. Просто навіть дивно!

Лизунов скинув піджак, акуратно повісив його на спинці стільця, став закасувати рукава.

— Життя, мамашо, складна штука. Вибачте, ванночку можна прийняти? І мені б махровий рушник та дитячий шампунь. Лупа, знаєте…

— Можна. Ходімо, я покажу, — заклопоталась Мати Нареченої. — А ти, Катрусю, зготуй поки на стіл. А ти, батьку, збігай у магазин…

Лизунов пішов і заспівав:

Тут Чарівник узяв у Песиміста чарівну паличку і повів нею. Стіни житла зімкнулися.

— Ти помиляєшся, Алику! — вигукнув Оптиміст і почав схвильовано ходити біля лавки. — І звідки в тебе це?! Звідки?

— Ка-ка-ка!., — засміявся Песиміст.

Тим часом Чарівник перевів свій чарівний годинник назад на дві години й віддав гілочку Оптимістові.

— Тепер ти. Час повернувся назад на дві години — подія та сама: прийдуть сватати Наречену. Покажи, як ти це бачиш.

Оптиміст повів гілочкою й сказав:

«Не ховайтесь, відчинітесь,

Не соромтесь, покажітесь.

Гілочко, гілочко, покажи нам людей, але не такими, якими їх усі бачать, а такими, якими я, Едуард, бачу».

Щойно він так сказав, як стіна житла Нареченої з тріском розкололася.

Все так само, як ми вже бачили, й одначе все не так. Люди ті самі й водночас зовсім інші. І в кімнаті все наче так само, та не так…

— Ну й любите ви поїсти, папашо! — весело сказала Мати Нареченої на вухо Дідові.