Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Знову стиснулося, пекуче заболіло серце. «Мовчи, мовчи. Нічого тобі не треба знати. Краще б нічого не знати».

Чи спав, чи ні, швидше ні — голова не очистилась від сухого давкого болю. Рано, до схід сонця, встала теща, з важким намаганням не шуміти ходила так, що вгиналися мостини, впустила на кухні каструлю — Василь, не розплющуючи очей, усе це чув.

Ольга вийшла до неї, глухо, нерозбірливо пошепталися, ніби захлипали. «Ну, заходилися, на день не вистачить». Він занурився в миттєве, легке забуття, яким починаються ранкові сни, але, смикнувшись, злякавшись невідомо чого, виринув, почув Ольжин голос:

— Васю, будь ласка, проведи маму.

Непоспіхом сів, протер очі, покашляв — незручно все-таки пробуджуватись під тещиним поглядом на підлозі — як уже вона, мабуть, сподівалася! Ніч зведе, помирить, усі гріхи покриє. Та ось не та ніч випала.

— Чого так швидко, Євдокіє Семенівно? І не поговорили до пуття.

— Чи до гостей, Васильку? Дім покинула — сусідці не встигла наказати. Я б і сама дійшла, так на вокзалі не проб’єшся. З раннього ранку усіх кудись несе.

Позаздрив, що через пару годин вона зайде до старого тихого дому під черемхою. Там майже від ганку піднімається до сосняка на косогорі м’яка зелена луговина і синьо тікає в привітну, неглибоку розпадину. Кедрівки покрикують, дятли стукають, сойки безшумно проблискують райдужно-блакитним пером.

— Встаю, встаю, Євдокіє Семенівно. Про що мова.

Туманно-вологий ранок, омивши голову, трохи розрадив, змирив її. «Яку тріщину вона вчора розгледіла? Нормальне життя, як у людей, а може, й краще. Було нормальне. Гладеньке, кругле, як яєчко. Але де, в якому місці тріснуло? Убий, заріж мене — не бачу. Видно, якось інакше треба думати. Чи то ззаду, чи то спереду на нього дивитися? Чи то згори? Тріщина поки що одна, та не тріщина — розлом цілий: сім’ї не стало. Ну гаразд. Припустимо, нічого не було, нічого не сталося і не зламалося. Ольга повернулася, все в нас, як і раніше. Але тріщина ця клята десь є. Матінко моя, заум якийсь! Почекай, не шарпайся. Адже якби вона не зізналася, якби промовчала, однаково цей нелад був би, був — ось в чому лихо!

Цілком правильно. Був би. А тепер давай шукай тріщину, нишпор як слід, не поспішаючи. Живемо, Мишка ростимо, удома мир та лад, на полювання їжджу, Ольга в школі своїй з дітьми — чим не життя? Мікронного зазору не бачу, не те що тріщини. Збила мене Ольга Вікторівна з пантелику — що зникло, що зламалося? Душу за неї і за Мишка викладу! А куди ти її викладеш? Кому вона потрібна? Ользі Вікторівні, приміром, не треба. Чи то колір не той, чи розмір непідхожий. Тісна, муляє, так би мовити. Якби трохи більшу та місткішу. Але яка вже є! Іншої не нажив. Раніше, значить, підходила, а тепер іншу подавай. Безрозмірну — тягни, не рветься. Немає у мене такої! І тріщини немає. Не бачу, не знаходжу. Пропади все пропадом! Чому ж шукати охота?! Прямо сверблячка якась! Де вона? Аби хоч стик намацати».

— Васю, Васильку! — він так почав міряти, забувши, що теща, хапаючи ротом, нездорово, вогко розчервонівшись, не встигала за ним. — Не можу! Постоїмо, ох. Так бігти, у Крестовці раніше від автобуса будеш.

— Вибачте, Євдокіє Семенівно. Це я спросонку такий прудкий. Давайте он на лавочку. Що ж ви одразу мене не осмикнули? О-о, та з вас струмками. Давайте, давайте посидимо.

Потім потихеньку довів до трамвая, потихеньку довіз до автостанції, відкрив їй вікно, дістав з сумки алюмінієвий пенальчик з валідолом. Стояв поряд, морщився, лаючи себе, і винувато дивився на сиву тещину голову.

На станції вона відійшла, поки він стояв за квитком, купила в буфеті шоколадку Мишкові, пішла вмилася, погнала Василя додому — сама тепер доїде, не в Київ зібралась. Але він почекав, посадив у автобус і пішов було — теща опустила скло.

— Васю, — слізно, благально подивилася. — Ти вже будь чоловіком. Тримайся. Провчи її, чи що. Прибий трохи, дурну таку. Господи, хай би зовсім не їздила! Пробач ти їй! Заради Мишка пробач! По дурості, Васю, все по дурості — за дурість спитай. До останнього тільки не доводь…

— Ну, я побіг, Євдокіє Семенівно. Щасливо доїхати.

Ранок переходив у день, піднімався вітрець, який пом’якшувала поки що низова росяна прохолода. А через годину-другу посилиться, стане тужною, дошкульною спекою.

Василь повертався пішки — нікуди, нічого було поспішати. «Ніколи, — каже, — ніхто мені так не радів, як він. Неправда! Навіщо дарма гудити? Ніби я не радів — прямо душа мліла, подітися не знав куди. Сказати тільки не міг, Як собака. Невже не бачила?