Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Одразу ж пригадав, як ще недавно казав Риті з буркотливою самовпевненістю: «Так не люблять. Чого боятися, якщо любиш?» її кваплива, дитяча цікавість: «А як, Васю, як?!» Смішно, дуже смішно, коли людина бундючиться, повчає, насправді нічогісінько не знаючи. «А як справді, як? Хто б мене навчив? У кого б запитати? Ні за що ні про що дівчину образив — сам валун полірований. А туди ж — судити, рядити. Як же треба жити, як, щоб тебе не продавали?»

З хворобливою нетерплячкою чекав він цехової, нервової метушні — ніколи буде ятрити свіжу, незалатану біду. Але, мабуть, багато захотів: зміна випала мирна, неспішна і не дала перепочинку напружено працюючій душі.

Саня Мокшин з підручним знімали деталі, не розгинаючись, квапливо крутили гайки, бо вже підігнали кран, і на купі дерев’яних цеглин, якими стелять прольоти, сидів стропаль Коля Арифметик, похмуро-сонний чоловік.

Василь постояв біля них, почекав, — може, Саня через щось наскіпається. «Ну, давай, Саню, покачай права, душу на кулак вимотай — все легше стане!» Але той здивовано, швидко покосував: чого, мовляв, тобі треба, і знову застукав, замиготів ключем — дивно й самотньо набухла, проступила права лопатка, ніби билося заковане під спецівкою крило.

«Може, з Колею поговорити? Той уже напевне розвеселить. — Стропаль похмуро, повільно палив, легенько прижовував губами, ніби щось говорив пошепки сам собі. — Знову якусь нісенітницю підраховує. Поговорити, чи що? — Василь дістав цигарку. — Зараз підійду, припалю. Але ж і він нічого розумного не скаже. Зіб’є якимось дріб’язком, ще гірше стане. Та як же тоді легше буде?» — зовсім розгубився він.

Арифметиком Колю прозвали за пристрасть до дивних підрахунків. Наприклад, він вирахував, що за двадцять років міг би тричі об’їхати земну кулю на трамваї. При цьому Коля підводив пальця й казав: «На трамваї! Подумаєш, на супутнику облетіти. Спробуй на трамваї об’їхати. Кращий за космонавтів буду. їм, розумієш, значки за це, гроші, а мені що?»

Іншим разом Коля повідомляв, що за рік він випиває в цеху п’ять кубометрів газованої води. «Без натуги випиваю, можна сказати, жартуючи. А якби наліг? Чемпіоном став би. Будь-кого перепив би. Знаєш, скільки в кубометрі води горілки?»

А якось з похмурою урочистістю оголосив: «Восьмий рік підряд працюю в третю зміну. Якщо в цілому порахувати. Вісім років жінка спала без мене. Звичайно, Льонька не мій. Це я прямо скажу. Хіба ж можна вісім років з доброго дива вдовою ходити?»

Василь, згадавши, як потішався і реготав над Кольчиними підрахунками, несподівано обурився: «Хай йому біс! Дурницями займається, а ми раді, пальця нам показали, животи от-от надірвемо».

Він кинувся до свого верстата, до зеленого, довгожданого, рятівного. Грубо відсторонив, майже відштовхнув Юрика від штурвала, вчепився в нього, прохолодно-звичного, з відполірованою зварочною мозоллю на стику. Працювати, працювати, працювати! Робота не зрадить, не посміється, не обдурить! Тільки вона, тільки вона. Пом’якшить, утішить, звільнить.

Настроївшись, охолонув, включив механічну подачу, але не присів, стомлено привалився до поручня, стомлено, без бажання, запалив:

— Ну, й налякав ти мене. — Юрик поправив нігтем проділ і, не знаючи Василевого настрою, невиразно, безбарвно усміхнувся. — Що за паніка, думаю? Міністр приїхав, Безбородько з відпустки повернувся? Чи, думаю, Вася на рекорд пішов?

— Треба ж, він думає. І часто ти думаєш?

— Питання незрозуміле, але відповім. Щохвилини, Васю. То про тебе, то про мене.

— І що ти про мене думаєш?

— Ти мій учитель, мій кращий шеф тобто. Старший друг і брат. Га?

— Ясно. Слухай, Юрику. Що то за дівчина з тобою була на проводах?

— А що? Оком накинув?

— Хороша дівчина. Тільки дурня любить. Все в неї в очах як на долоні.

— Поганих не тримаємо. Розуміти треба.

— Ну, а в армію, Юрику, підеш? Вона залишиться, допризовники залишаться. Тоді як?

Молочно-блакитні очі Юрика загусли, посиніли від миттєвого переляку.

— Звичайно, шеф. Жінка знайде собі іншого…

— Тепер слухай, що я про тебе думаю. Гад ти, сопляк зелений, іди геть стружку чистити! — Василь закричав і, мабуть, ударив би Юрика, якби того криком не здуло з містка.

«Всі ми хороші, всі. Сміливі, веселі, охочі, поки нас не торкнеться. Все знаємо, все бачили, все пробували — джигуни вищого гатунку. Ніщо не дороге, все обсміємо. А он як очі забігали. Навіть подумати йому страшно, що його дівчину дьогтем вимазати можна. А все одно гонор тварючий верх бере. Хороші, краще нікуди.