Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Усе так усе. — «І з’ясовувати стосунки, справді, досить. Ясніше нікуди. У неї, може, й буде інше життя, а в мене, в мене — звідки я інше візьму?»— Взагалі, навіщо ти все це мені розповіла? Знати нічого не знав, не запитував. Було й було! Казка, інше життя — ну й берегла б у собі. Поки не знав, мене не стосувалося. Розважилась, подуріла, ну і все, крапка. Мишко, сім’я, дім — жити треба, працювати, ярмо своє тягти. Господи, ну навіщо ти все це розповіла!

Її запухле, нещасне обличчя посіріло, витяглося, затверділо, і Василь зрозумів, що ця спокійна й раптова сірість від огиди, якоїсь зневаги до його останніх слів. За щось засудила, хоч не їй би засуджувати. «Тут розберешся, якраз! Може, й розібрався б, та з незвички важко. — Він мимохіть усміхнувся цій «незвичці». — Так, парубче, до всього звикнеш, коли біда припече».

Вона сказала важко і повільно:

— Як же жити, якщо й про це мовчати?

Він не витримав її голосу, її незрозумілої зневаги, її сірого, охололого до нього обличчя.

— Як я мовчу! Якщо хочеш знати, у мене також була жінка! Але я нікого не продавав, ні від кого не відмовлявся! І на думку не спало! — Помститися, вдарити, поквитатися. — Дуже хороша жінка. І полюбила б мене, і ніколи б ніякого обману не приберегла. Та я пішов, мені, крім вас, нікого не треба. І не порівнював, не вибирав — просто її не стало для мене.

Ніби здригнулася.

— Я не порівнювала. Хіба в цьому справа?

— А в чому?

— В тому, що сталося. Досить, іди, запізнишся.

Сліпо й тупо зібрався, вийшов на вулицю, зупинився посеред чахлого глинистого пустиря, геть забувши, куди йде. Подумав, що треба розшукати далекого приятеля Костю Ушканова — компаньйона по тайгових роботах — позичити в нього зо дві, зо три сотні, хоч не питатиме, навіщо гроші, і поїхати, полетіти кудись на Курили, зникнути, давши Ользі повну волю; одразу розхотілося пропадати ні за цапову душу, невідомщенним, рогатим, смішним — ні, він полетить у Калугу, знайде цього Андрія і відіб’є йому бажання задурювати голови заміжнім жінкам, випотрошить всю південну дурість з цього мерзотника; відправить з Калуги телеграму Ользі: «Ти йому більше не потрібна. Твій колишній чоловік Василь».

А ще краще гайнути зараз у Крестовку, забрати Мишка і зникнути разом з ним; оселитися в маленькому зеленому містечку на Волзі, влаштуватися бакенщиком і зажити тихо, усамітнено; виростити з нього працьовитого, мовчазного міцного хлопця і вже разом податися в Калугу — побачити матір, перед армією, наприклад. Скільки сліз вона проллє на вокзалі, як каятиметься, проводжаючи Мишка, і тоді він, Василь, скаже: «Не побивайся. А я для чого. Я завжди тобі допоможу». Hi-і. Він скаже: «Ось так, Ольго Вікторівно, блудити при відданому чоловікові. Раз згрішиш, усе життя не очистишся».

«А говорив я все-таки нікчемно. Завівся, як на базарі. Взагалі б краще помовчати. Але ж ніби ножем по серцю, спробуй витерпи. Слова — тьху, тільки душу труять. Треба було врізати — і справі кінець. Цикнути, врізати, кінчай, мовляв, дуріти. — Але й подумки він злякався, засоромився, не зміг підняти руку на Ольгу. — Ні, брешу, не врізав і не вріжу. Теж звички немає. І відмовчуватися не відмовчувався б. Так крутить, пече, та й від чого відмовчуватись? Від життя? Від Ольги? Від цієї проклятої новини?

А про свій гріх я даремно розповів, невчасно мене заплеснуло, невчасно! Поквитався, дурень. Квитий-битий називається. Тільки спересердя бовкнув — ні до чого їй було знати. Нехай є за мною вина, але її вини вона не стосується. Моя вина — не вина, пустощі, пригода, я ж до Калуги не зібрався. Та й немає тут ніякої вини, можна сказати, що вигадав усе, щоб допекти болючіше. А вона ще каже: «Як же жити, якщо і про це мовчати?» Чудово все було б, аби змовчала, дурна. Тисячі, а може, мільйони чоловіків і жінок дідько зна як уже запаскудились, і нічого — голубками воркують, живуть собі тихо та мирно. А тут одразу треба трагедію з комедією ламати — «здається, я покохала одну людину!».

Ну а якщо покохала? Тоді тим більш мовчи, укріпись уже повністю і тоді — напролом! Ну, хіба можна за якихось три тижні покохати. Хай би я п’яниця був, тупий як валянок, тюхтій тюхтієм, тоді зрозуміло: до першого-ліпшого побіжиш. Адже не так усе, не так! Люблю ж її, люблю, повага завжди, мир. На руках носив, душі не чув.

Але навіщо ж тоді сказала? Отже, запав їй цей Андрій, отже, є в ньому щось таке, чим я обділений. Та пішов він під три чорти! Ще не вистачало про нього думати. «Як же тоді жити, якщо і про це мовчати?» Ох і гидувала ж вона мною, коли казала це! Ніби лайку від мене почула. Виявляється, гидко їй промовчати було б! Недобре, нечесно. Що, мовляв, коли по-чистому та по-чесному людина чинить, тоді завжди може в усьому зізнатися. Мовляв, я не якась там жінка, що згрішила, а чесна людина, і не боюся, мовляв, про себе правду казати. А я, виявляється, дешевина, передусім про тишу та благодать подумав, а не про правду. Аби тільки не томитися, а правда почекає.