Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Відгадай, — прошепотів Мишко.

— Чиє, так?

— Ні, як я придумав.

— Чорт. Важко, Мишко. Рябушки, чи що?

— Ні. Млеточки. Мої млеточки, мої любі, — ласкаво прошепотів Мишко і подув на яйця тихенько, теж ласкаво.

Потім показав батькові мурашник, що виріс недавно під порохнявою, що сухо згнила, колодою; власну грядку на городі, де вистрілив першими листочками горох, біленькими, в зелених розводах; якісь ямки, нірки, нариті по всьому двору й забиті скельцями, камінцями, гайками, — Мишко називав їх секретами.

— Це перший секрет, це другий, це…

— А що ж у них секретного?

— Взагалі секрет. Як ти не розумієш? Цікаво ж: ніхто не знає, а в мене секрет.

— Взагалі-то цікаво.

Потім вони пішли в ліс. По громаку, який тепер висох, поріс подорожником і буйною безплідною суницею, непомітно заглибились у старі сосняки, що чергувалися з кедром і березою. Сонячна, дзвінка тінь, перестук дятлів, живі, пружні дотики молодого листя — Василь розслаблено зітхав, крутив головою, з насолодою запам’ятовуючи лісове життя.

Вони знаходили по руслах недавніх струмків малахітово-зелену, ще ніжну черемшу, на пагорбах збирали червонясто-соковитий щавель, зішкрібали з жарких соснових боків жовто-білу крихку смолу й нарешті потомилися.

Василь присів на підмиту, майже лежачу модрину, закурив. Мишко на яскравій похилій галявині навпроти грався з якимось жуком, на колінах гнався за ним, лозинкою зупиняючи, кричав: «Задній хід, муримура!» Зліва галявину оточували кущі жимолості. її тонкі різьблені листочки здригалися ніби від Мишкового крику; справа по сонячних буреломних відвалах темно зеленів малинник, укритий бляклим, непримітним цвітом. Василь відчув, що пам’ятатиме цю галявину все життя — увійшла в нього, закарбувалась. Ще він подумав, що ось вона, найкраща в світі картина: сонячний літній ліс і маленька людина, дитина, осяяна ласкавою довірою до кожної травинки, кожного листочка.

Замиготіли деньки, поспішаючи до середини року, а в цеху щосили намагалися пригальмувати їх, щоб надолужити, витиснути, витягти піврічний план. Було не до особистих гріхів — Василь і думати забув, відпереживався, хіба що іноді чомусь поколювало серце, стискало — може, виходили рештки сорому й каяття.

Так що Ольгу зустрічав він з чистим серцем. Літак прилетів вчасно, проте довго барилися з трапом, і Василь захвилювався: «Може, щось сталося? Раптом запізнилась, відстала, та дідько знає, що могло скоїтись! Може, всі хвилювання попереду, а їм обов’язково треба ще й зараз помучити!»

Та Ольга прилетіла жива-здорова. Василь руки підняв, замахав, щоб помітила його, але раптом завмер, застиг з піднятими руками: вона підстригла волосся — гола шия, голі вуха, неймовірно змінена, помолоділа голова. Хлопчисько, піонерочка, студенточка. «Зовсім чужа. Та вона що, збожеволіла?!»

Вона побачила його, якось знехотя, мляво усміхнулась і більше не піднімала очей, поки спускалася. Захворіла, чи що? Чи літак всю душу витряс? Василь відчув, як його недавнє нетерпляче радісне хвилювання потемніло, стало віддавати тривожною розгубленістю.

«Засмагла, звичайно, здорово. Але надто вже яскрава, навіть незручно. Це очі мене злякали. Чи то великі, чи то чужі, чи теж налякані. Величезні стали. Чи засмага так їх виділила?»

Поспіхом поцілувалися в гамірному невпинному натовпі. Василю здалося, що цілував тільки він, а Ольга ковзнула щокою, обдала м’яко-апельсиновим запахом і одразу ніби відгородилась ним; пропустила ласкаве «з приїздом, Олечко», промовчала, не зазирнула зраділо в очі — навалився тепер на Василя немічний, дрібний озноб, як при пропасниці, нутро заніміло від недоброго передчуття.

Він не хотів піддаватися йому, говорив з нервово-веселим тремтінням у голосі:

— Обчикрижили тебе по першому класу! Ну, нічого! Тільки незвично.

— Жарко, набридло.

— Прямо не впізнав тебе. Стомилася?

Вона стенула плечима, помовчала, перш ніж відповісти.

— Не знаю. Здається, ні. Тільки гул суцільний у голові, ніби все ще лечу.

«Просто відвикли одне від одного. — Ненадовго заспокоївся Василь. — Та й на людях до того ж, у біганині цій. Не маленькі, з ніжностями можна й до хати потерпіти. Удома вже обніму, притисну. Відійде від подорожі, від цього півдня. Налагодиться все, налаштується. Завтра Мишко приїде. Заживемо».

В таксі запитала:

— Ти в яку зміну?

— В другу.

Подивилась на годинник:

— Не поспішаючи встигнеш.

— У Крестовку телеграму посилала?