Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Яка ж це правда? Гірше смерті. Ганебна правда. Що це за правда, якщо від неї всю душу вивертає? Може, вся правда між дружиною й чоловіком — жаліти одне одного? І так життя не ромашки з сонечком. Поки висьорбаєш клопоти й нестатки, ніякої правди не треба. Добре, я жалості не прошу. Не треба жаліти. Але якщо вона така вже чесна й чиста, то чого вона людського в мені не побачила? Мовляв, Васю, ти не людина, нудно з тобою, одна безпросвітна карусель, а я ось іншого зустріла, він життя мені відкриває, ми з ним мріяти будемо, розмірковувати про життя, а не тільки жити. Ну, інша річ. Може, я і погодився б, я справді тільки жити вмію. І вмію, може, справді нудно.

А вона ж чоловіка іншого знайшла. У них же все-е-е було.

І він кращий за мене. Він — хороший. У Калузі живе! Це що за правда?! Матінко моя, та й чи є вона? Якщо за лічені дні життя шкереберть полетіло, то правда взагалі як іван-покиван. Хитай у будь-який бік — усе правда!»

Було три години пополудні, було безхмарно, спекотно, вітряно. Василя, який безглуздо закляк на половинному, кропив’яному пустирі, наскрізь пропекло цим палючим вітром. Він був би радий закричати, полегшити занімілу, темну душу, але не знаходилося, не виходило крику, нехай би й безсловесного.

На заводі, у штовханині перезмінки, він забувся, з химерним старанням заходився приміряти до свого настрою усіх цих квапливих, гамірливих людей. «На вигляд у всіх життя як слід іде. Чи навчились негаразди за прохідною залишати? Ну геть ні про кого не скажеш, що в нього горе якесь чи біда. Стомлені — так, похмурі — так, та я б три зміни підряд міг викладатися, навкарачках виповзти, аби нічого, крім утоми, не було. Невже у всіх вірні дружини і вдома повний ажур? Ні, хтось, напевно, прикидається. Або не надає значення. Притерпівся, очі заплющує, аби не бачити. Що ж, я особливий, на душу кволий — чому це мене з розуму зводить, жити не дає? Як граф якийсь, втрачаю самовладання. У книжках усі графи від ревнощів стрілялися. Граф не граф, а також впору стрілятися! Серце ж куди подіти?!

Звичайно, нікому про де і під тортурами не розповіси. І ганьба, і жах. Отже, ти із ганджем, отже, так собі людина, якщо тебе обдурити, покинути можна, якщо тобі можна за три тижні заміну знайти.

А все-таки як же інші терплять? Адже е вони, є інші. Довідатися б, повчитися цьому терпінню. Чи така справа — ніхто не допоможе. Твій хрест — сам і неси».

Він побачив Риту. В чорному светрику, в чорній, з рідким багряним листям хустці, вона змарніла, сумно погарнішала. Зустріла Василя стомленою усмішкою — як здалося йому, розрахованою на зичливе співчуття, розпитування. Ця усмішка, кокетлива траурність вбрання відгукнулись у Василеві раптовим, ворожим хмелем: «Ну, представляється. З усього спектакль влаштує». І, тамуючи його, десь у глибині душі розуміючи його безглуздість і несправедливість, Василь збуджено заговорив:

— Невістці привіт!

— Здрастуй, Васю. — Вона опустила очі, трохи втягла щоки — сирота казанська, і край. — У тебе настрій — хоч позичай.

— Прошу! Задарма віддам! А ти що ж це як монашка? Дай-но, дай-но, ближче погляну: ти дивися, навіть вії не фарбує! Федьці карточку пошли, а я, як запасний свекор, засвідчу: живе твоя Рита монашкою. Не забула ж про свекра?

— Нічого не забула. Давно не бачились, Васю. А ти б частіше питав.

— Єсть, виправлюсь. Головне питання: як пильнуєш себе, тримаєш?

— Ой, Васю. Уже п’ять листів прийшло.

— На всі відповіла?

— Так поки що відповідати нікуди. З дороги прислав.

— Тому й киснеш?

— Чому кисну? Взагалі. Тепер моє діло чекати. А ніби вчора провела.

— Тисла руку — на розлуку… До старих переїхала?

— Ні. Так почекаю. І в них поки що так буваю.

— Вирішила, значить, усерйоз придивитися і усерйоз подумати?

— Якось ти так жартуєш, Васю… Гірше свекра.

— Які жарти! Попостишся, траур витримаєш, а потім тноє «так» тільки й бачили. Прощай, Федю, здається, я покохала іншого.

— Що ти мелеш? — У Рити обурено-волого прохололи очі. — Як не соромно!

— Анітрішечки! — Звичайно, потуманилось щось у Василеві, запротестувало, але він відмахнувся. — Все я про вас знаю. Все і ще щось.

Рита проковтнула образу, якось уся зменшилась. Він поморщився, стрепенувся, хотів догнати, але знову справився з непотрібною тепер совісністю. «Переб’ється. Почни співчувати і зітхати разом з нею — швидко від рук одіб’ється», Він спробував виправдатися, не вийшло, все ще бачив похилені Ритині плечі. «Самому тошно. Зібралась чекати, так чекай по-людському. Якщо Федьку любиш, скрась старим дні. Взагалі, без неї не знаю, куди подітися!»