Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Ні. Подзвоню в лісництво, передадуть.

Говорила байдуже, відвернувшись до вікна, і Василь знову знітився, знову прихопило душу лихоманковим недобрим ознобом. «Оце вже справді як не рідна. Давно не бачились, називається. Що, що сталося?!» Він розсердився. Чекав тут, надривався, Оля, Олечка, світло у віконці, А в неї слова людського немає!

— Після півдня нудно тут, так, Олю?

— Чому? Все як завжди.

— Не сліпий, бачу. Мучишся, що приїхала.

— Не вигадуй.

— Більше й сказати нічого, так? Рада, хоч вий? З побаченням, Ольго Вікторівно.

У неї одразу ж заголубіли, затремтіли сльози.

«Добре, помовчу. Скоро про все довідаюся. Бо розпалюся, розкип’ячусь — машина зірветься, через стелю вилечу».

Удома, не помітивши його святкових старань: сяючої підлоги, квітів на столі, — не скинувши босоніжок, ніби на хвилину зазирнула, в гості, забувши про чемодани й коробки, Ольга швидко, з відсутнім видом пройшлася по квартирі, повернулася в кімнату, де сидів на дивані Василь, зупинилась перед ним з нервово з’єднаними долонями. Він чекав, закам’янівши, дав собі слово триматися, що б не почув, про що б не довідався.

— Васю! — Вона зітхнула глибоко-глибоко. — Васю, я, здається, покохала одну людину.

— Кого? — Він запалив і відчув, як провалюється, падає в гарячу, нестерпну порожнечу.

— Його звати Андрій. Він живе в Калузі. — У неї перехоплювало горло, і в голосі була слізно-розпачлива дзвінкість.

— Як же ти його покохала? — Порожнеча ставала все бездоннішою, гарячішою, виснажливішою.

— Не знаю. Він дуже хороший.

У порожнечі з’явилась зачіпка, щось подібне до кущика, оголеного кореня, можна вхопитися й запитати: «Кращий за мене? А я поганий?» Ні, краще падати далі.

— І що ж ти хочеш робити?

— Він чекає на листа, телеграму. Взагалі, на мене чекає.

— Що ж у вас було?

— Все.

Все, і в порожнечі є дно. Вдарився, мало не завив, зайшовся від безгучного болю.

Вона плакала, розмазувала долонею сльози — південна смаглявість на щоках перетворювалась у багряну, хворобливу припухлість.

— Дякую, Васю, що ти так слухаєш… Спокійно… Мені було так страшно.

Біль не те щоб відпустив, а змінив режим, став вихороподібним, ломотно-безжальним — цей вихор підняв Василя з порожнечі з лункою стрімкістю — як тільки серце витримало всі перепади тиску?

— А Мишка куди дінеш?

— Мишко зі мною, тільки зі мною.

— На калузькі харчі, виходить?

— Не треба так.

— Мишка ти не одержиш! У хорошого Андрія йому нічого робити.

— Як же я буду? Я не зможу без Мишка.

— Зможеш! Усе зможеш!

— Прошу тебе, не треба так! Це ж дуже серйозно — чого ж тепер кричати?

— А ось чого! — Він відчув безоглядне, якесь пінисто-шалене піднесення. — Тому що ти зрадила Мишка, мене, всі ці сім років зрадила за якихось двадцять днів.

Вона вже сиділа на дивані, беззвучно, з заплющеними очима, плакала, покусуючи пальці.

— Ні, ні, ні. Інакше я не сказала б.

У нього раптом стомилося, ослабло серце, ніби його занурили в якийсь заморожуючий розчин.

— Взагалі, чому ти ревеш? Я кричав — зрозуміло, від несподіванки. Це мені хоч об стіну бийся, а я тільки кричу. А ти ж що? Могла б раніше наревтися. Сльозами зовсім нічому не допоможеш.

— Я не думала, що так важко буде. Так жахливо…

— Що ж цей Андрій відпустив тебе? Ясно ж було, не по цукор їдеш?

— Він хотів… разом. Я не дозволила.

— Шкода, що не приїхав. Поговорили б досхочу.

З тужним здивуванням подумав, що ще годину тому бачив життя ясним і влаштованим, і ось пропало, розвалилося; тепер він може шпигати й глумитися над лиховісним існуванням якогось Андрія. І тут Василь уперше побачив безжалісно й повно Ольжине податливе тіло, південну, розкішну траву, на якій воно погоджувалося.

— Як ти могла! — його пересмикувало, мало не нудило від безвихідної холостої люті. — Розімліла: сонечко, море, до нас далеко. Як же ти могла нас забути?! Невже все таке дешеве? Ну хай би тільки розімліла, хай би тільки піддалася миті — якось зрозуміти можна. Та й то не можна! Але як ти могла серце вкладати? Невже серце таке дешеве? Невже не боліло, а зразу подавай йому Калугу, Мишкові — вітчима, тобі — хорошого Андрія! Невже я для тебе ніхто? Невже нічого не здригнулося, нічого путнього не пригадалося?

Він знову стомився, знову придушило пекучою безнадійністю.

Вона, зігнувшись, затуливши долонями обличчя, довго мовчала.

— Як жахливо ти говориш… Все не так. Це ти хочеш, щоб гірше од мене нікого не було. Думала я про все, іще й як думала! Але коли так вийшло! І ви поряд, і він, і ще щось — серце вимучилось. Я думала, справлюсь із собою, пересилю! Не змогла. Не хочу я виправдуватись, пояснювати, принижуватись — все я сказала! Не муч ти мене більше.