Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Е-е. Золотий ти мій! Покинула б, поїхала б, так не кличе. Тільки чекати велить. А самій набиватися — характер не той. Що там у нього, хто — знати не належить. Почекаю ще — життя довге.

— Суворе життя, Груню, дуже суворе. Важко ж одній, сумно. Хлопчик без батька росте — ні, треба тобі бути наполегливішою. Не можу, мовляв, більше. Давай причалювати До якогось берега.

— Що ти, Васю! А раптом скаже: от і причалюй до іншого, нового. Краще вже почекаю… Я ось ще як думаю: може, його не тягне до мене, може, сили якоїсь в мені немає, заману ніякого? Тоді зовсім погано. Чи він блукач такий невтримний?

— Звичайно, блукач, Грунечко! Повернеться. Я б на його місці без крил прилетів. Поряд з тобою жити — ніякої Камчатки не треба. Слово честі!

— Ох, дорогоцінний ти мій! Твої б слова… — Груня з хмільною пустотливістю цмокнула, поцілувала повітря, в якому ще не зникли, не розтанули приємні Василеві слова. — Давай про щось веселе, Васильку. Хай йому грець, такому життю!

Признання поступово важчали, взагалі, стали зайвими, залишалося дивитися одне на одного із значущою вдячністю.

З цього обіцяюче-палкого заціпеніння Василя вивів дружний хор: «Штрафну йому! Тоді знатиме!» — з’явився Юрик під руку з такою розгублено-зворушливою чорноокою дівчиною, що Василь на мить протверезів: «Такому телепню, такій шпані і така школярка дісталася! Не пощастило дівчині! Шкода!»

— Васю, може, подихаємо на ганку, — Груня підвелась. — Обкурили всю — сили немає.

— Груню! Прямо в ціль попала: звичайно, на повітря треба! — Він одразу зрадів, що стіл їх не роз’єднуватиме. — Ходімо, ходімо. — Василя переповнило почуття якоїсь дзвінко-урочистої впевненості: все, що б він не зробив, буде добре. Він легко, пружно відсунувся, підвівся, пішов поза спинами, не зводячи з Груні жадібно-веселих очей.

Юрик, тільки-но ковтнувши штрафну, побачив Василя, вивернувся бочком на лавці й чекав, коли той порівняється з ним.

— Васьок! Шеф! Здорово, любий! — Він ладен був на шию кинутися. — Давай по маленькій за нашу роботу, за тебе, Васьок! Не журися, шеф, упораємося без Федька. — Ти ж мене знаєш! Зі мною!..

Василь сильно, спересердя взяв його за плечі, посадив, нахилився, збираючись сказати на вухо «пару теплих», але зустрівся очима з Юриковою дівчиною. Величезні оксамитово-вологі, з якоюсь сутінковою полохливістю, вони просили не чіпати Юрика, не присаджувати, пробачити все це кривляння — більше того, Василю здалося, що дівчина відчуває всю Юрикову темноту, бездумність, мучиться нею, проте ладна совіститися замість нього, ладна приймати будь-яку його провину. «Щастить же негіднику!» — Василь нічого не сказав, усміхнувся дівчині й вийшов.

Груня чекала на ганку. Червневий місяць чисто тремтів над тихими тополями, над темним непорушним подвір’ям.

Найда солідно, протяжно позіхнула. Біліла черемха на городі і мовчала, не дратувала сонно-прохолодним диханням.

Само собою, без слів, пішли від яскравих вікон, ганку, за городнім тином обнялися.

Груня притиснулась до нього з нетерплячою відвертістю:

— Золотий ти мій… Найдорожчий…

Першим автобусом він поїхав побачитися з сином. Заміські поля ще потягувалися під райдужно-білим невисоким туманом, сонце свіжо й неквапливо просвічувало в затінених кронах беріз і осик. Важко стукало в голові, дихання обпалювало набряклі, злиплі губи, очні яблука підпирав зсередини ріжучий стомлений біль — ні, неможливо дивитися на цей ранковий, чисто-білий світ. Але з заплющеними очима було ще важче: він бачив свою вчорашню молодечо-безглузду усмішку, з якою сидів за столом, своє квапливе, хижацьке збудження, з яким співчував Груні, жалів її, що є сили принаджував до себе, свій по-півнячому переможний хід слідом за нею, огрядною, знудженою за чоловічим доглядом. І ця мокра осока, якась шалена, безсоромна любов, раптове тверезе вдоволення жінки, котрій він більше не був потрібний. Та й вона йому теж.

Непоправний сором до того обпікав і перевертав його, що потом, жаром і холодом — упереміж — обдало голову й спину: «Добився, згрішив, хоч із автобуса вистрибуй. Як зараз Мишкові в очі подивлюся? Ну, Груня сама, роки йдуть, тіло шаленіє — їй зрозуміло, їй треба було. А я ж! Скільки себе вмовляв та соромив! Чистий праведник. Пустельник, дідьків корінь. І треба ж — умить скрутило, полетів. З холодного серця та з п’яної довбешки!»

У світлі цього каяття він, звичайно ж, побачив дружину. Ольга з’явилася в тихому лагідному сяйві, що йшло від золотаво-русявого волосся, ніжно-повних плечей, густо-синіх, ласкаво-короткозорих очей, — сяйво це, зрозуміло, виникло тільки для того, щоб зовсім добити замучену совість Василя.