Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

За стіл сідали, ніби не вибираючи, хто де, гамірливим базаром, а розсілися — наче місця замовляли: далекі родичі далі від червоного кутка, ближче — друзі, приятелі Федора, а вже рука в руку з господарями — рідна кров і особливо шановані гості. Василь опинився поруч з Ритою і, коли Федір ненадовго відволікся од мовчазно-болісної уваги до неї, запитав пошепки:

— Ну, помирилися?

— Васильку, на волосинці. Ледве-ледве все тримається.

— Згоджувалася б уже з ним — і справі кінець. А то: люблю, люблю, а заспокоїти не можеш.

— Його заспокоїш! Як ненормальний. Переїзди завтра до мене — і все. Не переїдеш — гірше буде. А в мене навіть мати нічого не знає. Раптом заріже — ото любов так любов буде! Так, Васильку?! — І Рита притислася до Федора, торкнулась гарячим тугим боком, мало не опалила хлопця в цій гарячій тисняві — він задимів, затлів, ось-ось і спалахнув би, та перешкодив батько, кощавий, високий, спрацьовано-жилавий старий. Піднятою чаркою зупинив застольне пожвавлення.

— Ось Федір Іванович, син мій, іде служити. А ми його проводжаємо. Тут усе ясно. Брати його хороші солдати були, та й батько по кущах не бігав. Справно служи, Федоре Івановичу! Таке моє головне побажання. — Старий цокнувся з Федором, але не випив, не сів, а почекав, поки не цокнулись інші, не зірвалось над столом: «Давай, Федю, щасливо!» — але й після не випив, а, трохи відсунувшись, відсторонившись, запитав дружину, також жилаву, сувору стару: — Може, що скажеш, мати?

Вона повільно потяглася до Федора, зі спокійною похмурістю на чолі постояла:

— Дасть бог, воювати не доведеться. Брати за тебе навоювалися, і не бачив ти їх. Так що не забувай, хлопче: міцно будемо тебе чекати.

Федір мовчки вклонився матері, як до цього вклонився батькові, після них пригубив, після них сів. Ще б мить, і багатозначна мовчанка за столом перетворилася б на незручну, скуту тишу, але стара випередила цю мить:

— Ану, хлопці, ще по одній. Щоб нехрист який не народився. Пригощайтесь, пригощайтесь — досить ледарювати. Чим багаті, тим і раді!

Поправивши гаряче, перехоплене дихання запахом свіжого, житнього окрайчика, Василь з голодною, але неквапливою зіркістю оглянув стіл: поки вибере закуску, якраз і прокинеться, жадібно заниє незаморений черв'ячок. А закусити було чим: крізь сніжно-кремову білість сметани пробивалася зелень черемші й цибулі, цибуля стирчала кущиками із драглисто-рожевих ротів важких чорноспинних харіусів, оточених сріблясто-ніжними яльцями, що сочилися свіжим, рожевуватим розсолом; присипані крупно нарізаним кропом, сходили парою цукрові, розсипчасті боки картоплі. Золотисте копчене сало, обнесене прозоро-червоними помідорами, було насичене часнично-смородиновим духом. В центрі столу на величезному порцеляновому листі з блакитними прожилками здіймалася темно-вишнева волога гора минулорічної брусниці.

Василь націлився було на блюдо з золотисто-підсмаженими крихкими навіть на вигляд яльцями, трохи підвівся, щоб легше тягнутися, але чиясь повна маленька рука підсунула блюдо.

— Давайте-но я послугую вам. — Навпроти сиділа жінка, яка так охоче жартувала біля колодязя. «Коли вона встигла? Адже тільки-но її не було!»

— Дякую, дякую, я сам! Якось недодивився — мені б вам треба. Серйозно. Давайте, що вам дістати-покласти?

— Все в мене є. А за вашим братом не доглянь — від голоду помрете. Або очманієте передчасно.

— А взагалі, значить, чманіти можна?

— Ну, якщо по-хорошому. Весело і без скандалу. Для чого тоді в гості ходимо?

— Ні. Чманіти хочу разом з вами. Чи не можна?

— Можна. — Вона посварилась на нього, усміхаючись із грайливою суворістю. — Ох, який швидкий.

— Якщо встигнемо, мовчу. Я, до речі, Василь.

— А я — Груня.

— За знайомство годиться? Годиться. Ваше здоров’я!

— Вік би не знала, та ось пощастило. І — ваше!

Незабаром понесло їх по звивистому, химерному руслу застольної розмови. Не помітили, як стали на «ти», як довірливість недавніх знайомих перейшла в якусь душевну близькість, у родинну співчутливість.

— Адже я, Васильку, тільки чеканням живу. Мій он після армії повернувся, одружились, пожили, і засумував він. На Сахалін подався, потім на Камчатку. І очей не показує. Чекай, пише, якщо дочекаєшся, заживемо. А скільки чекати, Васильку? Світ великий, увесь не об’їдеш. Та і я не кам’яна. Жити охота.

— Справді. До нього треба їхати, Груню. Хоч на Камчатку, хоч куди. Все покинути і їхати — тут головне зважитись. Може, він саме й перевіряє: потрібен, мовляв, так хоч куди приїде.