Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Пірнемо, так?

Тепер Василь тільки кивнув. Вони знову квапливо, все ще кудись запізнюючись, роздяглися, не дивлячись одне на одного, побігли до води. Василь задихнувся від крижаного прозорого опіку, але витерпів, не закричав. Зате Фаєчка, не встигнувши замочити ноги, пронизливо, весело заверещала:

— Ц-ю-ю-й! Цур не я, цур не я! Васю, рятуй! — Хотіла вискочити на берег, умить передумала, забігла глибше, впала, злякано, безпам’ятно замолотила руками й ногами. Пінні, шалено-білі сплески здіймалися ніби не від цього молотіння, а від високого, свистячого вереску.

На цьому ж вереску вона швидесенько перелетіла на берег — блискіткою, синьою хмаринкою пронеслася по воді тиша. А Фаєчка говорила свіжим, промитим голосом:

— Цікаво, куди це ми летіли? Як заведені. Ніби гнав нас хтось. Васю, хто нас гнав?

— Та хто… Дурна голова…

Нарешті він міг уважно й заспокоєно подивитися на Фаєчку. Її незасмагле, надміру повнувате тіло, ще недавно пойняте сумним нальотом кімнатної блідості, тепер порожевіло і незбагненно змінилося: витяглося, посуворішало, набуло пружної, гнучкої сили, хвилююче приборкуваної чорно-білим купальником. Його шовковисто-м’який, вологий полиск, здавалося, не міг виникнути сам по собі, тільки від того, що вода просочила матерію, — ні, він перейняв цю шовковистість від шкіри, ніжно-зріло округленого живота, сильних, важких грудей, округло-міцних широких стегон.

— Ось я тебе зараз знову занурю як слід! — Василь рушив з води, потягся до Фаєчки.

Вона вивернулась, відбігла, зморщивши носа, подратувала язиком:

— Зрадів! Ніяк не прохолонеш, га?

Розчепіривши руки, він оббіг її, пригнувся, готовий метнутись і не прогавити, повільно, навшпиньки, підступав, намірившись загнати її в воду. Ближче, ближче — Василь стрибнув. Фаєчка не зворухнулась, і він боляче вдарився носом об її плече. Одразу ж випростався, обійняв — чуже, байдуже тіло, холодно-податливі груди. «Щось надто я вже розлетівся», — поморщився Василь.

— Ну що? Ну що? А далі що?

— Перекур. Загоряти пора, відпочивати, а не обійматися.

— Отож.

Вони повернулись у зелений видолинок, спурхнула у Фаєччиних руках біла прозора хустинка, знехотя, ледь торуючись, прилягла на траву, вигнувши легку прозору спину, спробувала злетіти — Фаєчка притримала її пучком червоно-фіолетової редиски, горіхово-глянсовим окрайчиком, золотисто-бузковою цибулиною.

— Отже, освіжимося? — Василь дістав пляшку вина. — Освіжимося, заспіваємо:

— Так уже й цілувала…

— Не будеш? Навідріз?

— Подивимось…

— Не будеш вина пити?

— Ой, та ну тебе!

Випили, весело захрумкали редискою, соковито, духмяно закипіла під зубами зеленкувата піна на рожевуватих пластах цибулі — молодий, здоровий голод розворушило просте темно-вишневе вино. З куща шипшини раптом вирвався сухий, палючий протяг, швидко осушив виблискуючі краплі на плечах — і одразу припекло їх, позолотило.

— Ой, господи! Жити не хочеться — так гарно! — Фаєчка відсунулась у затінок шипшини, примружилась, влаштувала голову в закинуті руки, поколисала її, полюляла, щоб не дуже паморочилась від блаженних хвилин. Похитуючись, не розплющуючи очей, запитала:

— Васильку, хочеш — настрій зіпсую?

— Не хочу. Зовсім не хочу.

— Ну, будь ласка, Васильку, дозволь. — Вона розплющила очі, ображено їх округлила. — Я тобі ще жодного разу не псувала! Стерпи вже.

— Хто б сперечався… Давай.

Фаєчка багатозначно помовчала, погризла травинку.

— Адже тобі соромно було чекати — я бачила. Я не одразу підійшла. Спочатку постояла за деревом. Як же ти знемагав, місця не знаходив! А раптом хто зі мною побачить!

— Не вигадуй! Спека була, тому й знемагав. Ніякого порятунку!

Фаєчка розсміялася.

— От за що люблю жонатиків, так за совісність. І перед дружиною соромно, і перед дівчиною — розриваєтесь, бідолахи. Любо-мило! Нізащо жонатика не проміняю ні на яких парубків. Тим би тільки урвати, нагрубіянити, образити. Почуття чоловічого в них немає — лише нахрап. Васильку, любий! Коли я побачила, як ти тупцявся-боявся — прямо душа заспівала. Ну, думаю, справжній чоловік. І дружину йому шкода, не хоче її ганьбити. І мене шкода — не йде, чекає. Ось вона, головна чоловіча сила: на душі хоч мільйон кішок шкребе, а виду не подавай, все одно май повагу до жінки.

— Ти диви. Живеш і не знаєш, який ти хороший. — Василю було ніяково, він мало цигарку не зжував, слухаючи Фаєчку.