Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— А я вже думав, шабашите. Деталь зняли і стружку длубаєте.

— Та що ти, шеф? І так ударники! — У Юрика плеснулося в очах збиране молоко і ніби пролилося на синюваті від безсоння щоки.

Василь з маху, без підготовки вліпив йому щигля — промазав, не боляче вийшло, лиш проділ Юриків збив.

— Це за шефа! Іншим разом — по шиї.

— Розмахався! — Юрик дістав саморобного, з нержавійки, гребінця. — Великий став, так? Начальничок!

— Почекай, — перебив його хрипкий, застояний бас Федора. — Скажи, Васю, може все з розумом, по-людському в цьому житті складатися? Щоб даремно не нидіти?

— Тобто?

— Женитися хочу. Перед армією. Батька з матір’ю самих страшно залишати. Може, пацана зуміємо сотворити.

Повернусь, а в мене — сім’я, дім, пацан на коліна лізе. Взагалі, доладне життя. Зразу, без розкачування, і впряжуся в нього. Скажи, як метикую, з розумом?

— Нічого. Сенс є.

— А Юрик он живота надірвав: з мене регоче. Пацан, каже, буде, не сумнівайся. Тільки чий? Дівку, каже, розохотиш, сам у стрій, а вона куди? Каже, допризовників багато, з кожним вісточку слатиме. Скажи, Васю, невже з розумом не можна? Невже нікому путнього, чистого життя не треба? — Така густа, важка образа проривалась у Федоровому горлі, що у Василя знову засвербіла рука — так і заїхав би Юрику.

— Ну й шпана ж ти!

Юрик скривився.

— Ти вже, Васю, і без казок міг би. Чоловік втопитися хоче, а я його зупиняю. Розумно, тверезо, по-дружньому.

— Федю, наплюй і не вір. Все з розумом буде. — Василь раптом гостро пожалів його дитячу вразливу душу. Мало не сказав для розради, от, мовляв, я дружину на курорт відпустив, а проте ніякої гидоти в голову не беру, тому що без віри життя не проживеш. Та згадав домовленість з Фа-єчкою, засоромився: «Який з мене утішальник?!»

— Коли ж відправка?

— На тому тижні. В суботу. Васю, обов’язково приходь, проводжатися будемо.

— Прийду. Обов’язково.

Василь чекав на Фаєчку біля дощаного містка, що з’єднував сіру бетонну набережну з зелено-піщаним островом. Вода, зелена й швидка, не поладила зі спекою, заховала прохолоду глибше, розніжено мружилась, мліла, солодко потягуючись гладеньким лінивим тілом. Василь знемагав під поглядами яскравого смаглявого натовпу, що глухо тупотів босими п’ятками по мосту.

— Ох, спека! От пече так пече! — вголос примовляв Василь і з деякою картинністю витирався, обмахувався хусточкою. — Справжня кара.

Він посував на натовп, намагаючись мати вигляд людини, яка випадково загаялась, стомилася від сонця, хоча Насправді змок і змучився не так від спеки, як від сорому: здавалося, повз проходять тільки знайомі і всі осудливо запам’ятовують: «Ага, Васька Єрмолин дівицю чекає. Сміливо холостякує! На виду в усього міста!»

«Ну, де вона? Краще б узагалі не приходила!»

Але Фаєчка прийшла, несміливо висунулась із рясного веселого натовпу. Беззахисно біла, висока шия, тонкі білі руки в дрібному ластовинні, що слабо зажеврілось під сонцем, на вузько похилих плечах легкі крильця біло-червоного сарафана. Мідно чорніюче волосся, довгі кучерики, що звисають вздовж щік, очі прикриті тінню від солом’яного козирка — якась сумна чарівність була у Фаєчці, та Василь цього не помітив, а помітив лише несміливе повільне наближення Фаєчки і подумав, що вона збентежена ненатуральною білизною шкіри, своєю ніби нездоровою примітністю. Поспішаючи скоротити це привселюдне побачення, він з удаваною веселістю обурився:

— Ми з тобою як білі ворони! Ну хоч болотом обмащуйся. Давай гайнем о-он у той кінець острова! Трохи підсмажимось, а там і на люди не соромно буде показатися.

— Гаразд, Васю, — тихо й покірно відповіла Фаєчка, але очі ніби глузливо здригнулися. — Туди так туди.

І вони пішли, швидко, мовчки, відсторонено, ніби недавно посварились, ніби сварка гнала їх, сліпила, не дозволяючи, однак, розстатися. Через місток, через смугу сипучо-в’язкого піску, через запорошені, витоптані галявини — майже бігли, все частіше й розпаленіше дихаючи, багряніючи спітнілими обличчями, спотикаючись, здавалося, вони кудись запізнюються і дуже бояться, що не встигнуть.

Деінде на острові пробивались таволожник, низький корчуватий глід, шипшина, а на північному, найдальшому від міста мисі стояв черемховий перелісок. Біля нього, в безлюдному зеленому видолинку, Василь зупинився і пересохлим, запаленим горлом не вимовив, а тонко просипів:

— Все. Отаборимося.

Фаєчка не відповіла, тільки кивнула, з діловитою квапливістю огледілась, кинула сумку під кущ шипшини. Стримуючи нервове, стомлене дихання, запитала: