Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— А сильно вчений?

— Ну! Мудрагель. Вечірню десятирічку насилу дотяг. Стомився так, що ноги підгиналися.

— Так що далі думати нема бажання?

— Не в бажанні справа. Треба щоб хтось підштовхував, примушував. Тобто помагав. Ви ось часом не погодитесь? — бовкнув Василь і одразу пожалкував: Ольга насупилася, замовкла і ніби з осторогою відсунулася від нього.

Але потім, на вулиці, під впливом чудового вечора і артільного спільництва, що все ще продовжувалося, вони знову розговорилися і до глупої темряви прогуляли, проблукали доріжками міського саду.

В пустельному, чорному жовтні, коли самотність нестерпна, як чекання першого снігу, Василь сказав Ользі:

— Шукав, шукав сьогодні сватів — не знайшов. Сам скажу: виходь за мене заміж.

— Прямо зараз?

— Чим швидше, тим краще. Якщо щосили чекати, до Жовтневих почекаю.

— Почекай, будь ласка.

Пізніше, набагато пізніше він зрозумів: не треба було освідчуватися так мимохідь, жартівливо — адже щось опиралося в ньому, та він переборов себе, пересилив опір. Ольга, мабуть, чекала іншого освідчення, була урочиста, серйозна, а він змусив її жартувати — як їй, напевно, було боляче, ніяково підігрувати його сліпій, незграбній душі…

Прокинувся від сухої яскравої спеки, що раптом лягла на обличчя, — звечора не завісив вікно, і тепер високе сильне сонце притискало Василя до подушки. «Оце я по-стахановському! — Він глянув на годинника — Півтори зміни без перепочинку!» Потім відсунувся, почекав, поки охолоне обличчя і спаде з очей райдужна чорнота. Кімната прозоро, весело курілася. Сонячні промені заганяли в кватирку запах нагрітої, але ще не курної трави, він невидимими рідкими хмарками налітав на Василя, і разом з ним приходили вуличні звуки: дзеленчання велосипедного дзвінка, дитячий плач, гудок пароплава, скрегіт причальних кранів, водоспадний гуркіт гравію, який вантажили на баржу, — ці звуки, святково свіжі, поки що не об’єдналися в дратівливий шум.

Василь полежав, поніжився на запашних, виблискуючих хвилях, знову задрімав, заколисаний безтурботним настроєм. Крізь дрімоту згадав учорашній похід на дебаркадер.

«Адже «рятуйте» кричала на повен голос! — Він пробудився. — Так, різка дівчина! А я, я! Кавалер знайшовся. Понесло мене, розговорився. Добре, хоч у міліцію не потрапив. Ну що мені треба, що?!»

Він підхопився, прийняв душ, походив по квартирі, визираючи у вікна. Побачив темно-зелену ваблячу прохолоду трави, сліпучо-жовтий берег у виморених сонцем тілах, далекі острови, які розливали тремтливе, прозоре марево. Василь відчув у відпочилому тілі такий приплив бадьорості, сили, щасливого спокою, що безсовісно було б скаржитися на життя, та й на себе теж.

Ранковим розумом, що не визнавав сумнівів, він нарешті визначив, «що йому треба», виправдав усі звиви особистого життя на найближче майбутнє й полегшено зітхнув: «Адже всім охота знову в парубках побути, в молодість, хоч на деньок, повернутися. Тієї, нічим не розведеної, волі сьорбнути. Отже, Ольгу не зачеплю, не ображу, коли трішечки в молодості побуду».

Сходив у кіно, посидів у міському саду, повернувшись додому, ще поспав, а об одинадцятій вечора вирушив на завод.

Табельниця Рита, приловчившись, висунулась у маленьке віконце:

— Васю! Васю! Почекай!

Він підійшов, присів на одному рівні з Ритиним обличчям:

— Шию не боїшся скрутити? Федька повернеться, а ти скособочена. Цікаво йому буде?

— Васю! Скажи йому: завтра о дванадцятій я чекаю. Він знає де.

— А сама що? Язика проковтнула?

— Посварилися, Васю, на смерть. Ой, почекай. — Через секунду Рита вискочила з будки, висока, повногруда, в пишному мареві білого тонкого волосся.

— Так, Васю, жах! Або, говорить, у загс, або я тебе не знаю. А йому, сам знаєш, в армію через тиждень. Ну який загс?! Людей смішити.

— Значить, вірить тобі. — Василь неприязно покосився на пишні Ритині груди. — Серйозно розстається, який тут сміх.

— Ага, вірить. Зінка он чекала, чекала законного, а він як вип’є — з ножем до горла: з ким гуляла, кого водила? Я вже краще так почекаю, нареченою.

— Дочекаєшся?

— А я, Васю, не люблю загадувати. Подивлюсь, як служитиме. А то он Вірка вискочила в солдатки, він там шофером був, генерала возив. І вивозив — генеральську дочку висватав. Ні, Васю, в дурнях ще встигну находитися.

— Так… — Василь уявив, як холоне, чорніє Федорова душа в ці дні, і розізлився — Чому ж так? Завихляла… Федюню! Федюню! На шию на людях кидалась! Дорожчого не було. А тепер, значить, ви служіть, а ми перечекаємо?