Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Люблю, Васильку. До смерті люблю. I зараз би кинулась. — Рита схлипнула. — Та страшно, жах один! Як скаже: на все життя, так і страшно.

— Так не люблять, — пробурчав Василь. — Чого боятися, якщо любиш?

— А як, як?! Васю! — Очі її вичікуюче округлилися, в них ніби майнула простодушна віра в чудеса. — У мене вже сили немає — адже хто що говорить. А Федора уві сні весь час бачу. В гімнастерочці, стрижений, і все «ура» пошепки кричить. Наревуся без нього. Ну навіщо йому той загс? Васю, навчи!

— Мабуть, зранку тут стоїш? Поради збираєш? Ще по радіо виступи. Легше від цього, так?

— Уяви собі. — Рита образилася. — Нічого йому не передавай. Інших попрошу.

— Ну, дякую, звільнила. — Василю набридла розмова, час було приймати зміну і справи у майстра Безбородька, який ішов у відпустку. — Бувай, дівчино.

Біля великого фрезерного Рита наздогнала його:

— Васю, я більше не буду. Радитися не буду. Тільки помири нас. — Вона прибрала волосся під хустину, обличчя ніби змарніло, засмутилось, а ніжно-округлі вилиці, що позначилися, чомусь посилювали вираз цього смутку. Проте Василь не помітив оновленого Ритиного обличчя, дістав з нагрудної кишені цигарку, запалив, нарешті зрозумів Ритині слова, зрозумів і здивувався: господи, скільки металу навкруги, роботи, до поту викладатись треба, щоб підігнати її, а тут дрібнички якісь, бульбашки, а не горе — «слово честі, в самодіяльності цій Ритці виступати, любов розігрувати». Полетіло її прохання в темну височінь, заплуталось у віконних рамах цехового даху. А Василь, не запам’ятовуючи, сказав:

— Гаразд, помиритесь. Помирю, помирю! Раз, два і помирю.

Майстер Безбородько, худючий, довготелесий, з хижо зсутуленою спиною, вже чекав його біля металевого стовпа, обнесеного металевою огорожею і, як завжди, похмуро пожартував:

— Не минай, не минай. Зазирну на могилку.

— Здоров, Касяновичу! Давай одспівуй, тільки швидко. Змінник утече.

— Інших, Єрмолин, підганяй. Мене не треба. У мене речі в прохідній. — Безбородько знехотя ворухнув губами, ще сизими від недавнього гоління, усміхнувся: — Тепер тобі, Єрмолин, крутитися, вертітися. Тримай: ось наряди, ось змінний журнал, решта перед очима. — Він розпрямив джгути брів, ніби відправляв у відпустку і свою постійну насупленість.

— Далеко зібрався, Касяновичу?

— Рибалити, — знову знехотя ворухнулися сизі губи.

— Нехай щастить. Може, як минулого, раніше вийдеш?

— Поки не набридло.

— На юшку запросиш?

— Давай, давай, крутися. Зароби спочатку.

Василь засміявся і через величезний туманний отвір попростував до зеленої брили верстата, яка волого блищала. Перевдягся, зігнувшись за низенькими дверцятами залізної шафки, а, випроставшись, побачив підручних — Федора і Юрка.

— Отже, з’явилися, не запорошилися. Привіт, привіт.

— Здорово, — понуро, застуджено прогудів Федір, паруб’яга гвардійського зросту, з похмурим темним обличчям, з якимось плескато-грубим носом, під яким на товстій губі стирчала вузенька, безглузда смужка вусів. Але були ясно-зелені очі, високе чоло, гарні густошовковисті брови — ці риси пом’якшували незграбний виріб нижньої частини обличчя. «Очевидно, Ритка дочекалась його в табельній. Наголосилась, наревілась, тому жених вовком і дивиться».

— Привіт, шеф, — бадьоро, з усмішечкою озвався Юрик і простяг руку. Василь знехотя, мляво тицьнув свою: не любив він Юрика, його прилизану, з проділом голову не любив, застиглу посмішечку в синьо-молочних очах «Юрика» цього: все як у дитсадку знайомиться — обов’язково назветься «Юриком».

— Який я тобі шеф!

— Старший тобто. Шанований, — привітно заусміхався Юрик і хотів поплескати по плечу, отак по-товариському притягти до себе Василя, але той не дався. — А тепер зовсім начальник, майстрило, бос, командир. — Юрик усе-таки зумів, дотягнувся і заохочуюче поплескав Василя збоку, по передпліччю.

— Добре. Кінчай хихотіти. Федько, маслянку в зуби, змасти направляючі. А ти лети за строполем. Он ту штуковину, біля складального, закинете. — Василь махнув рукою на величезну чорну тушу — кожух волочильного стана. — Потихеньку ладнайтеся, а я побіжу, подивлюся, де що діється.

Василь повернувся, скочив на місток, звісився ліворуч — на око прикинув, де ж не «ловиться вертикаль». Верх деталі помітно хилився до верстата — основа вся була в ливарних горбиках.

— Не ловиться! Два клини знизу — і вся вертикаль.

— Не лізуть, Васю! Так уже бив — Федір погойдував у долоні пудовим молотом — білі тріски стирчали замість держака.