Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Молодець, Федю! Добре бив. Думав погано. — Василь увімкнув верхній хід, розставив твердіше ноги — поплив на містку, наводячи жерло головного вала на верхівку кожуха. Прицілившись, вручну впер вал у деталь, ще трохи натиснув — кожух злегка піднявся.

— Давай клини! — Федір і Юрик швидко заштовхнули їх у щілину. Василь закріпив на спині вала дротину, загострену, як олівець, вістря сполучив з лінією розмітки і поїхав униз. Тільки покрикував:

— Підбий трішки! Ще! Ще! Ще! Закріплюй!

— Тепер гайки крутіть, а я в інструменталку зазирну.

З якоюсь важкою яскравістю освітлювали інструменталку жовто-білі груші «п’ятсоток». Казенний холод цього світла був би нестерпний, якби йому не чинили опір сріблясто-масні боки і спини інструментів, дроблячи його, перетворюючи на розсипи веселих, прямо-таки ялинкових полисків.

Василь примружився, потряс головою від їхньої витіювато-переливчастої гри, як завжди із здивуванням помічаючи, що ці веселково сяючі невгамовні зайчики швидко витісняють з нього похмурий, сизий простір цеху. «Як сорока перед мідним ґудзиком. Чманію від блиску. Недарма Фаєчку ні хмурощі, ні дурощі не беруть».

— Гей! Хто приймає парад? — Василь зазирнув за один стелаж, за другий — Фаєчки не побачив. — Фаю! Де ти загубилась? Фаєчко! — Він покликав звеселілим голосом, що враз очистився від клопітної хриплуватості. — Сонечко! — ще додав він пустотливо-грайливого дзвону.

Фаєчка, виявляється, здрімнула за відкритими дверцятами шафи, заховавши обличчя у згині ліктя. Василь подув на білу ніжну шию, — Фаєчка здригнулась і різко, поспіхом випросталась на стільці. Невидюче, пильно втупилася в Василя знизу вгору — насилу отямилась і повільно, крізь стримуваний позіх усміхнулась:

— Ой, Васю. Зморило — не помітила. — Вона підвелася, вмить завмерла. — І в сні тебе бачила. Не встигла надивитися, а ти тут як уродився.

— Не до добра, Фаєчко. Чоловіка уві сні бачити не до добра. Або гроші загубиш, або заміж не вийдеш.

— Не боюся! Ні крапельки. Грошей немає, заміж не хочу, нехай сняться. Такі ви всі добрі, симпатичні уві сні, хоч не прокидайся! — Вона поправила волосся, мимохідь погладжуючи щоки й чоло, ніби хотіла погасити темно-золотавий жар веснянок, і ось у чорно-мідних пломеніючих віях засвітилися звичною, огортаючою відданістю сизо-карі, як перестигла жимолость, очі. — Хочу, Васю, щоб ти снився. Дозволяєш?

— Гаразд. По понеділках. А то швидко набридну, Фаєчко! Не дивися так. Я прийшов лаятись, а ти мене гіпнозом глушиш.

— Лаятись? Зі мною? Брови, брови ж у нього які! Дай пригладжу — скуйовдились, любенькі. — Фаєчка примружила очі, потяглася до його брів і раптом різко смикнула за козирок, натягла кашкета на очі. — Здорово, так? Скажеш, не вмію? Раз, два і звабила. Звабила чи ні?

— По вуха. Тепер не вирватись. — Василь хитнувся до неї, розводячи руки, але Фаєчка позадкувала:

— Ні, ні. Спочатку лаятись, а потім буде видно.

— Роздумав лаятись.

— Тоді по-хорошому скажи. Васю! Забери руки! От як лусну мікрометром!

— Фаєчко, зрозумів. На все свій час… У тебе які фрези? Глина, лапша. Самі нарікання, а не робота. Давай журнал — напишу скаргу.

— Будь другом. Мені набридло воювати з інструментальними. Почнеш відмовлятися, мовляв, барахло, а вони: не хочеш, не бери. Інших немає. А я куди подінусь. Адже ви тут усе рознесете.

Поки Василь писав вимогу-рекламацію, Фаєчка стояла над ним, уголос повторювала написане і — ні-ні — пружко і м’яко торкалася Василевого плеча.

— Фаєчко, ти завтра, тьху, тобто сьогодні довго будеш відсипатися?

— Поки не набридне.

— Тобто нікуди не збираєшся, нічим не зайнята?

— Взагалі, не знаю. Може, в кіно піду.

— Слухай, ходімо на острів. Дні он які, а ми й не бачимо їх.

Вона знову огортала його відданим поглядом.

— Цур, не пустуй, Фаєчко. Запрошую серйозно.

— Домовились, Васю. Дякую. — В очах щось здригнулося, посвітлішало, і він здогадався, що Фаечка хоче запитати про дружину. Але стрималась, пригасила цікавість. — Загоряти так загоряти! Що ми, руді, чи що?! — Вона усміхнулась, облизавши губи, повільно розвела їх — волого, біло, холодно блиснули зуби, — і була в цій усмішці якась винувата, зніяковіла розв’язність.

Підручні Федір і Юрик сиділи на містку, відсунувшись одне від одного: Юрик, звісивши лікті за поручні, реготав, а Федір, насупившись, випнувши товсту вусату губу, гнув-ламав у кулачищах сталеву кочергу, якою чистять пази в приверстатному столі. Повільно зблискуючи, крутився вал, переносна лампочка стомлено звішувалась над розточеним отвором і, здавалося, світила теж не поспішаючи, сонно мружилась на невтомну стрілку різця. «Чистову женуть, молодці», — здалеку похвалив підручних Василь, а, зіскочивши на місток, зневажливо посміхнувся: