Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Потім відкинувся й затих. Одразу ж з’явилися крила і піднесли його, понесли. Зрідка махаючи ними, він ширяв і ширяв над річкою, прибережними ланами, димчасто-зеленими ярами. Пролітаючи над синювато-сизим хребтом, відчув, як у груди вперся щільний, теплий потік, підняв його ще вище.

Це Фаєчка гладила його маленькою, теплою долонею. Він повернувся до неї: нижня губа прикушена, змежені вії здригаються; лежить нерухомо, і тільки рука шукає Василя, ніби в темряві, і, знайшовши, жадібно, сильно гладить.

Він зіперся на лікоть, наблизився до Фаєччиного обличчя. Чоло в легкому поту, щоки в пуховому ніжному рум’янці, біла тонка шия беззахисна й покірна. «Тепер цілуй», — скомандував собі Василь і дуже здивувався, що не цілує, а силує себе до поцілунку — навіть після команди все ще бариться. Відсахнувшись, він на мить побачив усе, що відбувається, стороннім поглядом: себе, зімлілого під сліпучим сонцем, чужу жінку, яка мовчки пестить його і, певно, у відповідь чекає пестощів.

«Чому я повинен її цілувати? Ні сіло ні впало. Дикість якась. Та й не зможу. Не цілувалися, не цілувалися, а тут на тобі — серед білого дня. Комедія, цирк».

Василь схопився на ноги:

— Все, спікся, Фаєчко, за мною!

Вона повільно перекотила голову по траві ліворуч, праворуч і подивилась здивовано потемнілими очима, що нерозуміюче спалахнули. Він одвернувся, соромлячись своєї раптової тверезості, пробурмотів:

— Ну, полеж, полеж, — і побіг до води.

Потім довго грав зі студентами у волейбол на галявині, поміж черемхами, і не бачив, що там поробляє Фаєчка. Повернувся, вона вже була одягнена, байдуже сиділа, підібгавши ноги під червоно-білий поділ.

— Давно сидиш? Чому не покликала?

Фаєчка не відповіла.

Василь швидко одягнувся, простягнув руку, але Фаєчка підвелася, не помітивши її.

— На сердитих воду возять, забула, чи що? Фаєчко, давай миритися. Ти на що сердишся? — розізлився Василь. — День без взаємності, так?

— Дурень.

— Ну, слава богу. Відійшла, Фаєчко, сонечко, усміхнися.

Вона нижче насунула солом’яний козирок. Біля полотняних стін ресторану, що легко погойдувалися, Василь узяв її за руку, потягнув:

— Зайдемо. Це ти з голоду така зла.

Руки Фаєчка не забрала, дозволила завести себе, посадити за стіл. Уже прийшли сонні, відгодовані оркестранти, ліниво скидали з інструментів чохли, ліниво розсідалися, довго читали записку, яку приніс довготелесий худющий хлопець у червоній сорочці. Нарешті підвівся ударник, повертів, покрутив рожево-сосисковими пальцями мікрофон і оголосив дзвінким, чистим голосом:

— Гість Юра дарує цю пісню Марині.

Фаєчка пирхнула, але одразу спохопилась, втупилася невидюче в обідню карточку. Василь зрадів: «Здається, зовсім відійшла».

— От дають! Котра ж із них Марина?

Ні, не відійшла, бо зміряла таким нерозуміюче-байдужим поглядом, що йому залишалося тільки палити та барабанити пальцями по столу.

На березі, коли пора вже було прощатися, Василь попросив:

— Зачекай. — Перебіг дорогу до старої квітникарки, що торгувала жарками. Повернувся з букетом:

— Гість Вася дарує ці квіти і таке інше. Фаєчко, мир, га?

Фаєчка усміхнулась, але зволікала, не піднімала руку за квітами.

«Невже не візьме? Зірвав дівці день. У неї, може, в кавалерах уся радість, а я й потішитись не дав».

Фаєчка букет взяла:

— Дякую. Як це ти здогадався?

— Сам не знаю. Фаєчко, все, як досі, га? Як брат і сестра, так? Чи, хочеш, буду дядьком, а ти племінницею?

— Іди ти до біса.

«Правильно, до біса мене! — думав він пізніше. — І цей парубоцький промисел до біса! Чого захотів: у молодість зазирнути. Не можна, всі двері замкнені. І в чуже життя не можна зазирати — не маю права. Не хочу. Воля поманила, та я не вільний. Чужа Фаєчка. І близькою не стане. Долю не переклеїш. Ольга все одно завжди поряд. Ні вже, знову в парубках не побувати — занадто густо й жирно для однієї людини. Понавигадували: солодкий гріх, веселий гріх. Який там веселий, коли ще скраю такою пусткою обдає. Обійдуся! Нехай нудно живу, без пригод-походеньок, нехай день на день схожий, але інакше не вмію. Не знаю, як інакше. І вся розмова».

Суботнього сонячного вечора підходив Василь до дому Федора в тихому курному провулку Робітничого передмістя. Федір чекав на гостей на лавочці біля воріт, статечно прибраний: чорний костюм, чорний кашкет-восьмиклинка, червоно-жовта, шита шовком сорочка-гуцулка, запорошено нові чорні черевики. На плечі сяяв коричнево-лакований ремінець фотоапарата. Федір без усмішки підвівся назустріч, простягнув руку: