Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Дякую, Васю. Не обминув. Проходь поки до чоловіків, розговійся трохи. — Його шанобливо повільний бас з нотками урочистості святковим теплом обізвався у Василеві: «Ну, буде діло. Біля воріт такі почесті, а далі й узагалі адміральський трап викотять. Усерйоз гуляти зібралися».

— А тебе що, змінити нікому?

— Вибач, Васю. З розумом треба: самому зустріти, самому провести. Йди, йди до чоловіків, чуєш дзенькіт? — Федір серйозно, якось старанно усміхнувся й знову сів.

У дворі, тісному від сарайчиків, хиж, хлівів, покритому товстими фарбованими дошками, Василя зупинила ряба лайка. Знехотя обнюхала, незлобиво шкірячись, і махнула кілька разів хвостом: проходь, мовляв, дозволяю. Василь, напружившись, застиг, почекав про всяк випадок, поки собака не відійде, і вже націлився до ганку, коли почув рипіння колодязного коловорота й неголосний, якийсь розсипчасто-теплий сміх. Озирнувся: біля колодязя, ковзаючи Долонею по коричневому палахкотливому глянцю коловорота, стояла жінка у світло-сірій відкритій сукні, оздобленій спереду двома рядами великих кремових ґудзиків.

— Злякалися старої? Дай, боже, ноги, так? — Жінка знову засміялась. — Вибачте, дуже смішно ви зіщулилися. Неначе вдарив хто.

— Якої старої? — Василь, ніяково опам’ятавшись, підійшов до жінки. — Не бачу старих. Де вони, де? — Василь дашком притулив долоню до чола, огледівся: — Онучку бачу. Рум’яну, гожу…

— На всіх чортів схожу. Добре, добре. Смійтеся, на здоров’я. — Жінка трохи напружилась великим, повним тілом, витягаючи відро. Миле вилицювате обличчя, білі зуби, легке ряботиння довкола прозоро-карих очей, що сміються, волосся зібране тугим попелястим вузлом. — Найда моя зовсім стара. — Жінка кивнула на собаку. — Забула вже, коли гавкала востаннє.

— А мене б схопила. Мене собаки з дитинства не люблять. На всю вулицю одна шавка, і та обов’язково прибіжить, хапоне. Чому так?

— Злі ви, мабуть, от вони й чують.

— Це я злий? Та з мене хто хоче мотузки сукає. Не вірите? Починайте, сукайте!

— Аякже! З одного сукала, а він узяв та й завербувався. Ні вже, насукалась.

— Я не втечу. Я терплячий.

— Ой, ой, ой. Спробувала б, та шкода.

— Може, боязко?

— Гаразд, гаразд! Бояться дівчата, а ми всі хоробрі… язиком молоти.

— Давайте допоможу. — Василь підхопив відра. Ви хто Федору? Сестра, кума, племінниця?

— Сьома вода на киселі. Сусідка.

Піднімалися на ганок, і вона забрала відра.

— Нічого, нічого в нашу роботу лізти. Краще двері відчиніть.

На веранді, довкола відра з жовто-рожевою пінистою брагою, весело юрмилися в чеканні застолля чоловіки й парубки. Вони вже подолали чинність перших хвилин у чужому домі й були легко, добросердно збуджені, гомінливо привітні — усерйоз готувалися до довгих проводів і зайвих сліз на честь Федорової служби, яка ще не почалася.

Піднесли й Василеві. Брага вдарила в ніс чистим колючим жаром, прокотилася, втамувала, затуманила — ні, не хмелем поки що, а хлібним солодким холодком вляглася, і спалахнуло рівне голодне полум’я. Миску б наваристих щів у нього, блюдо прозорого холодцю. Василь сунув цигарочку в зуби, здивувався:

— Справді! Бере без допусків. Хоч літай!

Василь вирішив покурити разом з Федором на лавочці, та не встиг спуститися з ганку, як відчинилася хвіртка і впливла Рита, обережно, не поспішаючи, ступаючи, ніби скло несла, — боялася лодочки лаковані запорошити. В рожевій, якійсь прозоро-мереживній сукні, що з дивовижною старанністю окреслила її повні, високі груди, з підкручено-розпушеною білою хвилею на плечі, Рита випромінювала сяйво, що виникало, мабуть, для того, аби ще різкіше відтінити похмуру чорну фігуру Федора з цим безглуздим фотоапаратом через плече.

У згоді з рожевим вбранням був і Ритин голос, воркотливо-рожевуватий:

— Федюню, ну не будь таким злющим, ну, любенький! Ні для кого я не вирядилася. Для тебе, Федюню! Спеціально для цього дня шила. Чекатиму тебе, Федюню, без тебе більше не вдягну.

Тут Рита побачила Василя:

— От Вася нехай пильнує. Здрастуй, Васю. — Рита взяла Федора під руку, притиснулась до нього. — Другим свекром, Васю, будеш. При тобі кажу: більше це плаття без Феді не вдягну.

Федір нетерпляче, похмуро звільнився:

— Помовчала б краще.

— А чому мовчати, Федюню, чому? Може, я балакаю, щоб не ревіти? Знаєш, як розревуся зараз?! Чому ти мені не віриш, чому мучиш? Я для нього свічуся, а він ніби ховає. Васю, скажи, він тебе послухає.

— Не знаю, не знаю. Я в гості прийшов, а що з гостя питати? — Він повернувся, швидко зачинив за собою двері, з гучним брязкотом накинув гачок, сказав крізь щілину: — Трохи охолоньте, бо даремно, не впущу.