Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

На мить сором остиг, і Василь засумнівався: чи не занадто праведною бачить дружину? «Я ж теж не для себе викладаюся. Завод, завод і завод — незабаром тридцять, а я ніде не був. То Мишко маленький, то квартири не було, то технікум закінчував — взагалі, совісно живу. А коли трохи легше стало, про себе я подумав? Авжеж! Ольгу Вікторівну на південь послав. Нехай перепочине, подихає, одійде від турбот. Я, нехай уже, тягну, як вічний двигун. А її дітвора замучила, які нерви треба мати: сорок душ розуму навчати. Інші он зарплату додому не приносять, їм згрішити, як на футбол піти. І нічого — живуть. І земля носить, і сім’я терпить. А я? Та господи! Святий угодник порівняно з ними. І нічого через дурниці маятись».

Він опустив скло, виставив важку голову, що нестерпно горіла. Обдало пругкою м’якою прохолодою, освіжило, видуло ненадовго сіру в’язку каламуть.

Туман щез, автобус піднімався тісною кам’янистою дорогою на Крестовий хребет, за яким ховалась Крестова западина і село Крестовка, де вже точно крутився біля відчиненої хвіртки, видивляючись автобус, Мишко. У Василя нетерпляче заскніло серце в лад з нетерпляче виючим мотором — швидше б підхопити Мишка, притиснутись до його заляпаної смолою сорочечки, ковтнути його молочно-лісового, рідного духу — одразу полегшає, одразу відпустить цей виснажливий ранок.

«Щось я надто вже роздумався. Чи не з Ольгою що — тьху тьху, тьху! Бодай мені заціпило! Дуже жалію її, нервую. Ніби вона все чула, все знає, хоч на очі не показуйся. Ох, диявол, чую, віділлється, відгукнеться мені цей гріх якоюсь бідою!

Ну, чому я до вчора не думав про неї, як сьогодні? Все знав і не зупинився. Цим гріхом, матінко рідна, ніби перекреслив усе — все минуле життя. Виправдатися хотів! Нема його, виправдання, нема!»

Автобус безгучно скотився в западину, весело завив у молоденькому ріденькому сосняку і вилетів на жовто-зелений луг перед Крестовкою. Василь здаля побачив Мишка: завмер ховрашком на колодах біля крайньої хати, біля лісництва.

Попросив водія хриплувато-невпевненим після мовчання голосом:

— Пригальмуй навпроти пацана.

Мишко зіскочив з колод, навпрошки продерся крізь кропиву, шипшину, чорні дудки минулорічного дикого кропу, вискочив на галявину перед дорогою:

— Тату! Ура, тату-у! — тоненько, радісно злетів його голосочок над маленькою тихою Крестовкою.

Обняв, пригорнувся, повис, боляче зачепив крутим лобиком підборіддя, потім ніс.

— Здоров, хлопче, здоров!

— У-у, колешся як! — все ще захоплено дзвеніло Мишкове горло. — Що привіз?

— Питаєш. А хто питає… — Мишко зареготав, застрибав довкола, затискаючи долоньками носа. — Тримай. — Василь витягнув із сумки целофанову торбинку з морозивом, яке в дорозі дуже розтало.

— Ого-го! Все мені? Одразу.

— Бабусю ж, мабуть, здогадаєшся почастувати? Он і Шарик у пай проситься. — Василь нахилився, полоскотав за вухами Шарика, який від радості стелився по землі.

— Бабо, бабо! — закричав, біжучи до хати, Мишко. — Будемо морозиво їсти! І тебе почастую, й Шарика.

Теща, Євдокія Семенівна, стояла біля хвіртки, під обсипаною в коричневих зав’язях черемхою. Руки засунуті за фартух, як у кишені, русяво-сиве гладеньке волосся зібране в ріденький вузол, зів’яле, добре обличчя, стомлені, ласкаві очі, які короткозоро мружаться, — постаріла Ольга стояла біля хвіртки й неголосно казала:

— Добрий день, Васю. З приїздом. А ми вже утретє чай розігріваємо.

За столом, під співчутливо-допитливим поглядом тещі, Василь засовався, признався:

— Підручного в армію проводжав. Учора підгуляли трохи.

Теща різко підхопилась, зашаруділа в кутку, за скринею:

— Ой, що ж це я!

— Не треба, Євдокіє Семенівно, дякую, так обійдуся, чаєм.

— Бачу, як обійдешся. — Вона поставила перед ним чвертку. — Мабуть, не закушував учора. Всі ви тепер нашвидку. І п’єте нашвидку, без задоволення.

— Ні, пригощали добре. Гріх нарікати, — Василь зітхнув. — Ну, з побаченням, Євдокіє Семенівно! Ух, зелена!

— На здоров’я. Давай їж, поправляйся. Від Ольги нічого немає?

— Ні. Я думав, що ви знаєте.

— Дорога далека, поки лист дійде.

Мишко сидів поряд, шарпав:

— Ходімо, ну ходімо! Тату! Я тобі все покажу.

— А далеко йти?

— Поряд, за парканом. Потім у кущах, потім біля річки…

Василь розсміявся, підвівся:

— Гаразд. Веди показуй. Дякую, Євдокіє Семенівно.

У дворі Мишко пошепки покликав:

— Сюди, сюди, тату.

Вони навшпиньки обійшли будинок, зупинилися біля високої призьби, що заросла молодою лободою й коноплянкою. Мишко витягнувся, обережно розсунув траву: Василь побачив гніздо з жовтувато-блакитними яйцями в рідких, великих цятках.