Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Значить, Мансур хотів вас виселити?

Було солодко почути щось неприємне про Мансура. Він мій друг, виручає все життя, дає роботу, але часом я його ненавиджу. Мансур не провідний поет, місцеві літератори ставляться до нього іронічно, але він напрочуд везучий і спритно вміє влаштовувати свої справи.

— Мансур Гельдийович приїхав два дні, субота, неділя, назад просив: «Хай Валя постелю принесе!» Вранці злий іде. Від твоєї кухні, сказав, запах по всьому територію, треба тебе геть прибрати. А в райвиконкомі сказали: «Язгуль — мати-героїня, ніхто не виселить, не хвилюйся». Ха-ха! — Він сміявся, виблискуючи зубами. Потягнув саксаул. Я зрозумів, що його життя надзвичайно важке, майже ідеальне в цьому розумінні, і він щаслива людина.

Коли спека спала, о п’ятій годині я пішов у чайхану обідати. Малий Назар стояв біля входу на кам’яних сходах і чванькувато розмовляв з горбатим чоловічком, у якого було сумне, інтелігентне обличчя з чорною борідкою та чорними вусиками. Обличчя горбаня нагадувало когось із іспанських королів. Коли після плову й піали чаю я за чверть години виходив з чайхани, Назар і горбань сварилися, і схоже було, що заходило на бійку. Довкола стояли глядачі. Деякі присідали навпочіпки, щоб зручніше дивитися. Мені сказали, що горбань — курд, звати його Саша, він також великий забіяка. Назар раптом штовхнув Сашу, і той упав. Глядачі сказали: «Ва-ах!..» Я згадав оповідь Атабали: «Від нього падаєш так, як з ішака, — головою в землю». Цей коротун Назар і захоплює мене. Може, тому, що хотів одружитися з Валею і купив для того три кіло Цукерок. Я розглядав: на ньому була бавовняна, дешева сорочина навипуск у якихось квіточках, сатинові штани, темно-червоні бавовняні шкарпетки і босоніжки з замінника шкіри. Він піднявся по сходинках і став на старе місце біля входу до чайхани. В його очах, а дивився він на всіх нас згори, щось палало.

— Через що билися? — спитав я в одного хлопця.

— Ет, ділять, чого нема, — сказав той зневажливо. — Вона ні тому, ні іншому. А він йому сказав. От і посварилися.

Ніхто не помітив, як знову з’явився Саша з ножем у руці, він наближався, похитуючись, до ганку чайхани, люди сахнулися, але Назар стояв нерухомо і дивився на горбаня. Потім шаснув у двері і за хвилину повернувся, тримаючи величезного кухонного тесака. Люди засміялися. Назар стояв на ганку, набундючившись, розставивши свої міцненькі ноги гнома, і тримав кухонного тесака, як алебарду. Саша плюнув, махнув рукою і відійшов. Всі стали голосно реготати. В цей час до чайхани з деренчанням під’їхав і зупинився автомобіль, стукнули дверцята, і я побачив свого друга Мансура в білому костюмі і білому солом’яному капелюсі.

— Салам! Салам! — Мансур підіймався сходинками ганку, велично помахуючи рукою і кивками вітаючи людей, що реготали.

Назар, вирячивши очі, загорлав:

— Товариш Мансур Гельдийович — ура!

Мене Мансур не помітив. Я зачекав, поки він вийде. В машині на задньому сидінні був іще хтось. Через якийсь час Мансур з’явився, тримаючи авоську з трьома пляшками коньяку.

— Бензин, заправку забув зробити, — пояснив він людям, що стояли довкола ганку. — Мотор далі не йде… Тссс! — Як завжди, він не реготав, а тоненько хихикав, прискаючи крізь зуби. І це «тсикання» означало, що настрій у нього чудовий, травлення в порядку, справи йдуть добре і плани на майбутнє іще кращі.

Помітивши мене, посадив у машину, і ми проїхали метрів п’ятсот угору по тінистій вулиці. Телеграми мені не було. Ніхто не телефонував. Разом з Мансуром прибув величезний чоловік на прізвище Мергенов, начальник тресту ресторанів та їдалень, Мансурів приятель: у неділю мало відбутися відкриття ресторану «Чинар», і товариш Мергенов приїхав, щоб особисто бути присутнім. Коли він виліз з машини і випростався, я побачив щось каланчоподібне: зріст не менше двох метрів, горб живота обіймали полотняні штани, мабуть, шістдесят четвертого розміру, велетенські руки-лопати, і при цьому — невелика голова, наче поліроване і лискуче під сонцем брунатне яйце, — ця голова гладенькими щоками і великим ротом нагадувала голову дитини-чудиська. Товариш Мергенов міг би грати в дитячому театрі Ідола Поганого. Незабаром виявилося, що це делікатний і милий чоловік. Одразу ж по обіді він ліг спати, а Мансур прослухав два розділи своєї поеми «Золотий дзвіночок» — усі дванадцять розділів слухати йому було ніколи, перенесли на вечір, — і побіг у «Райдугу», міністерський будинок відпочинку, де відпочивав якийсь потрібний йому чоловік. Я не ображався на те, що Мансуру ніколи було слухати власну поему в моєму перекладі, цю силу-силенну рядків, у яких були мої знахідки, вигадки, виснажений мозок та ядуха. Так воно й має бути. Я до цього звик.