Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Ви не старий, — сказала Валя. — Який ви старий?

— Старий, старий! — мовив я. — Я ж знаю!

— Та ви що! У вас іще дівчата будуть закохуватися.

— Старий, бо… Розумієте, Валю, от ваш батько садівник; вітчим ветеринар, ви — медсестра. А я ціле життя кудись дерся, дерся. Старість від того, що втомлюєшся дертися… Якесь безглуздя, розумієте?

Зрозуміти годі було. Але вона зрозуміла.

Я відчув, як її пальці знайшли мою руку й несильно стисли. Такий скромний, тимурівський потиск: так піонери підбадьорюють самотніх старих, відвідуючи їх вечорами після уроків.

— Знаєте що? — сказала вона. — Ви не журіться. У вас усе ще буде добре. Ну, гіпертонія, ну нічого.

— Та я не дуже й журюся!

— А ви зовсім не журіться! Син вас любить. І дружина любить. Куди вони без вас? Адже нікуди не подінуться. Ось ми з Мишком розлучилися, а знаєте…

Добре, що темно: мені було ніяково.

— Що? — спитав.

— Куди мені їхати, коли він тут, у Бахардені? Однаково я до нього побіжу, хіба не так?

Добре, що суцільна нічна темрява і вона нічого не бачила. Щось шепотіла, я потягнув її за руку, вона сіла на ліжко, тоді скинула туфлі, потім лягла поруч, поклала голову на мою руку, я обійняв її. Хтось далеко кричав: «Валю!» Щось іще кричали по-туркменському. Вона ледь чутно схлипнула чи засміялася. Я обійняв її сильніше. Вона гладила мою голову. Таке добре, шовкове, рідне. Добро має губи, шию, його можна обіймати. Ну, ось, човен непомітно вдарився носом у піщаний берег, його стало зносити течією, але я встиг вистрибнути, коліньми й руками втиснувся в трав’янистий схил, напружився, випростався, звівся на ноги, залізний ланцюг був у мене в руці, і я, повернувшись, легко витягнув човна на берег. Рита переступила через лавку, стала на ніс, я подав їй руку, і вона зійшла на землю. Від лісу наростала хмара. Тіло хмари було пухке, попелясто-сіре. Ми пливли сюди, в бухту, здалеку, це було наше місце, ніде на цілій річці немає кращого місця для купання, і цього ніхто, окрім нас, не знав. Ми з Ритою відкрили цю бухту і тримали її в таємниці. Вода тут чиста й тепла, завжди на пару градусів тепліша, ніж у річці. Напевно, тут било тепле джерело. Риті вже забороняли довго плавати. Але коли вона йшла у воду, обережно ступаючи своїми довгими ногами, ніхто б нічого не помітив. Дув вітер, і невелика хвиля весь час плескала на нас, коли ми дивилися на протилежний берег, стежачи за хмарою, тому ми повернулися туди спинами і пропустили мить, коли хмара раптом швидко насунулася, настали сутінки. Вода була надзвичайно тепла. Коли вдарила злива, повітря одразу ж прохололо, але вода залишалася теплою, і ми, тримаючись за руки, відштовхуючись од піщаного дна, вистрибували назустріч хльостким водяним струменям і реготали, як шалені. А все навколо було заховане стіною води, що падала й шуміла і була непроглядно-біла, мов туман. Скоро ми змерзли, перестали вистрибувати і намагалися відсидітись у воді, вона була все ще тепла, тільки повітря бракувало, нічим було дихати. Вода душила нас. Ті самі сходи, на яких я задихався, ще одна приступка, ще зусилля, навіщось треба було підійматися все вище й вище, але повітря так і не було.

В Москві люди ходили в пальтах. Шофер таксі сказав, що цілий місяць холод і дощі, сади померзли, на базарі молода картопля півтора карбованця кілограм. Я опустив скло і радісно вдихав вогке повітря. В липні Кирило поїхав зі студентським загоном у Новгород, а ми з Ритою наприкінці липня взяли путівки на Ризьке узмор’я, поїхали трохи раніше, пожили в готелі, а з серпня поселилися в будинку відпочинку. Серпень стояв чудовий, сонячний, негарячий і без дощів. Я гуляв по багато годин. Балтійський клімат, як завжди, діяв цілюще: я дихав глибоко й рівно, тиск став нормальний, і наприкінці нашого перебування я навіть дістав ракетку й трохи пограв у теніс.

Дружину провів уранці, сина відвіз денним автобусом до тещі в село і повернувся додому повним холостяком. Повернувся завидна — в затінку ще не загускла прохолода, черемха ще не заповнила пропечені вулиці своїм чистим вечірнім диханням.

Йдучи додому, він думав про довгу безтурботну самотність, що чекала на нього. Сьогоднішня біганина по вокзалах, задушливий автобус, труський путівець — усе це було ніби останнє випробування перед одержанням прав на цей святково-спекотний вечір.

«Провів, звільнився, заслужив», — припасовував він до кроків слова, що раптом виникали самі по собі, то наспівуючи їх, то бурмочучи, і водночас прикидав, як краще розпорядитися власним збиранням, щоб жодної хвилини не згаяти з відпущеної волі.