Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Обурило мене інше. Коли я сказав: «Гаразд, біжи! А як там з грішми?» — він відповів недбало, на ходу:

— Слухай, кінчимо діло — тоді поговоримо…

І навіть роздратування пробилося. От, мовляв, нетактовність: з грішми чіпляються! Мені начебто ляпаса врізали. Я закричав:

— Як — поговоримо! Адже ж обіцяв привезти гроші сьогодні! Та дідько б вас ухопив! — я горлав, як оглашенний. — Ти можеш зрозуміти, в якому я зараз становищі? Я повинен посилати в Москву! Саме тепер не можу я затримувати. Наші дружні стосунки тебе розбестили! А я перекладач першого ступеня! Мене добиваються, до мене черги стоять! Чи розумієш ти це?

— Розумію, розумію, начальник! — кивав Мансур цілком спокійно. — Ти великий чоловік, я знаю… Не лай нас, бідних кочівників.

— Не блазнюй!

— Слухай, не кричи, все зробимо. Візьми поки що… — Він простягав папірця в двадцять п’ять карбованців. — Вдома ремонт почали, самі без грошей. У понеділок підемо… натиснемо, зробимо…

— Ні, в понеділок ти купиш квиток на літак! Дідька лисого я тут залишуся!

Четвертак полетів на підлогу. Він пішов, заспокійливо махаючи на мене руками, як на хворого, киваючи й підморгуючи і твердо при цьому знаючи, що все кінчиться благородно: нікуди я не поїду, поки він не висмокче мене до краплини. Адже я в пастці. І всі рухи, які я роблю начебто незалежно, насправді рухи істоти, яка потрапила в пастку. В радіусі не довше власного хвоста. Я підняв четвертак і поклав на стіл. Потім ліг на ліжко, поклав під язик таблетку валідолу — занило серце — і лежав із заплющеними очима годину чи півтори.

Сонце краєчком зазирнуло в кімнату, це означало, що настав вечір. За перегородкою затріщало ліжко — величезний чолов’яга прокинувся, трубно зітхав, сопів, потім сказав: «Ай-вай-вай!»— знову затріщало ліжко, протупотіли важкі кроки, вдарили двері, пішов. Тепер, коли я лежав у цілковитій тиші й самотності, зрозумів, що бридке репетування щодо грошей — зовсім не через гроші. Все-таки я сподівався на звістку. Я — не вони. Мовчання протиприродне, навіть коли все закінчилося, бо коли людина раптом телефонує на світанку і каже, що хвора, хай навіть чужа, колишній родич, треба бути вже зовсім тварюками, щоб тупо мовчати дев’ять днів. Втім, Кирка якось пригрозив: «Добре, от утечу з дому, тебе вхопить інфаркт. Бо я без тебе можу жити, а ти без мене — ні!» Паршивець правду сказав. Там щось сталося. Дідько з ними, зателефоную і дізнаюся.

Я ходив по кімнаті й бурмотів. «В домі божевільного не кажуть про жировку, в домі повішаного…» Від того, що прийняв рішення, полегшало. Раптом прийшла Валя. Зовсім забув, що вона мала принести ліки. Я сів на ліжко до столу, вона зміряла тиск. Трохи підвищився: сто п’ятдесят на сто. Так, кондражка все ближче. От що значить похвилюватися.

— Працювали сьогодні? — спитала Валя.

— Пальцем об пальця не вдарив!

— Аз дому виходили? Гуляли?

— Трохи.

Валя морщила лоба, дивилася на мене напружено і, очевидно, збирала докупи всі свої невеличкі знання про гіпертонію та серцеві хвороби. Була не в халаті, а в білій ошатній кофтині і в синіх нейлонових штанях, які щільно її обтягали. Очевидно, досить жарко в цих штанях. Але вигляд зате елегантний. Я помітив, що й зачіска не та, що вранці.

— Ви кудись ідете? — спитав я. — В кіно?

— Ні, сьогодні буду вдома.

Сиділа, поклавши одну синю ногу на другу, а в мене не було ніякого бажання доторкнутися до її колін чи взяти за руку, як було вранці. Резерпін вона поклала на стіл, апарат сховала, але чомусь не йшла. Я не знав, що мені хотілося: щоб вона пішла чи залишилася. Розмовляти начебто не було про що. Вона мовчала, я також мовчав. Гра в мовчанку була їй саме за віком. Я думав: сьогодні зателефонувати не встигну: пошта до п’ятої. Завтра зранку. Ніяких розмов. Просто довідатися: чи всі здорові? Чудово. Повісити трубку. Всього цього вже не існує в моєму житті, але має бути порядок.

— Так, — сказав я після мовчанки. — До речі, знаєте що, Валю? Бачив вашого кавалера.

— Якого такого кавалера?

— Ну того, маленького. Що вночі з цукерками приходив.

— А! Назарчика? — вона засміялася, і її обличчя раптом стало пожвавленим та милим. — Він п’яниця, всі його пригощають, бідолаху, і він швендяє там щодня. А йому пити не можна. Здоров’я не дозволяє. Нещодавно два ребра зламав, ліз через кватирку в свою кімнату, ключа загубив. Ми його в лікарню возили. Взагалі, він сирота, живе сам, як бездомний пес. Я його жалію, дурника, а він і справді подумав…