Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Все-таки думки про Валю якось розрадили, я раптом подумав, що до кінця ще далеко, і вирішив сьогодні не працювати/дати голові спочити. Вийшов у сад. Земля на доріжці була м’яка від цвіту акації, що прилипав до підошов, повітря було задушливе, і це означало, що спека налягала, в місті могло бути всі сорок.

Ішов у глибину саду, де був виноградник і де просто з виноградника, вибита в скелі, здіймалася вгору стежка. Було спекотно, хоч я йшов у тіні; спершу під кронамн старих чинар, їм років по півтораста, довкола них плинна імла, земля гола, все вбито силою цих велетнів, потім — під високими яблунями, грушами, в тіні акацій та американського клена. Атабали сказав, що плодів цього року буде мало: нашестя тлі. Маленька чорна мошва обліпила гілля, стовбури, вибілені вапном стіни будиночків. Сідають на біле. Моя біла сорочка вся в чорних цятках, а почнеш змахувати — лишаються сліди. Зима було тепла, сказав Атабали, без снігу, і вся ця нечисть не вимерзла.

Сиділи на кам’яній лавці, біля підніжжя стежки, що тяглася вгору, і розмовляли. Він сказав, що телефонував Мансур, сьогодні приїде. Просив розпалити в бані. З ним приїде товариш Мергенов.

— Атабали, скільки ж у вас дітей? — спитав я.

— Ай, багато. Одинадцять!

— А скільки було, коли взяли з дитячого будинку Валю?

— Три. Ще мало. — Він засміявся. — Було б багато, не взяли б тоді.

Але по його обличчю, усмішці — в сухому, глянсувато-брунатному роті блиснули білі, аж синюваті, молодечі зуби — побачив, що взяли б усе одно. Скаржився: з маленькими важко, з великими також. Чотири старші дочки повиходили заміж, живуть окремо, але в кожної своя біда, треба допомагати. Одна хворіє, друга хоче працювати, чоловік не пускає, в третьої дитина квола, в болячках, і не знають, як лікувати. У Валі чоловік був осетин, працював у Тохірі буфетником, але жити не змогли, ревнував її, як звірюка, бив, замикав на замок, так і розлучилися, він поїхав у Бахарден. Плакав, казав: «Не можу з тобою жити, заріжу Когось, краще поїду». Тепер чіпляються всілякі, кажуть: «Гуляй зі мною!»— а їй це навіщо, вона дівчина хороша, як туркменка вихована. Не дивиться на чоловіків. Назарка стукав уночі, женитися хотів, цукерок три кіло купив, вона сказала: «Жени його, тату, фулюгана, чорта, своєю мітлою!» Вона Мишка любить, осетина. Що ж робити, коли не вжилися?.. Товариш Мансур Гельдийович також, лиш приїде, завжди просить: «Нехай Валя постіль принесе!» Вона, будь ласка, принесе, а не більше. Бо — ні, не можна! Товариш Мансур Гельдийович сердився. Навіщо, каже, на території дачі працівників культури такий некультурний сільський дім, діти бігають, шмаття висить? Сім’я, каже, в тебе надто велика. Гостям дивитися негарно. Вони відпочити хочуть, а твої діти ревуть, і кози гуляють, наче в аулі. А без кіз та корови Атабали аж ніяк не може, дітей не прогодуєш.

Треба було йому йти, але, як завжди, зустрівшись зі мною, сідав надовго і говорив, говорив. Звичайно я обривав його якоюсь півзапитальною фразою: «Ну, що ж, піти попрацювати?» — «Авжеж! — кивав він охоче і всміхався. — Робота ішаків любить!» І ми розходилися: він до своїх кетменів, грядок, а я — в дім, до столу. Але сьогодні вирішив зробити паузу і не обривав його. Не знаю, чому зі мною так люблять балакати. Мабуть, тому, що я терплячий. Вони собі балакають, а я киваю й думаю про своє. Ось слухав його і думав: Толстой мав рацію наполовину — всі щасливі родини щасливі однаково, це так, але й нещасливі теж, боже ти мій, нещасливі також якось однаково. Та й сам він оповів таку стандартну історію: чоловік, коханець, свекруха… Егоїзм? Це — нестача любові. Нещастя виникають від цієї одноманітної причини. Але чи може людина, в якої одинадцятеро дітей, бути егоїстом? Це ж неймовірно! При всьому бажанні, при будь-яких природжених якостях це було б нездійсненно.

Атабали щось знову оповідав про корів. Любить згадувати про корів: як їх важко було тримати при «Кель», лисому начальникові. Було це п’ять років тому, а забути не міг.

Тоді ми відпочивали під Одесою. І Арутюняни були на своїй машині.

«Кель» наказував, а міліціонери були знайомі, попереджали: завтра приїдемо. Робіть, що хочете, женіть, вбивайте. Два місяці ховали корову в ущелині. Траву їй носили на собі, п’ять кілометрів у гори. Одну зупинку автобусом, потім — угору, і врятували. Потім «Кель» пропав, слава аллаху! Ну-ну, це дуже цікаво… Арутюнян гуляв по пляжу в шерстяних плавках з білим поясом і казав: «Процес необоротний!..» Рита й Арутюнянова дружина їздили в Одесу на товкучку і купували барахло. Коли б у мене було хоч четверо дітей, коли б Рита працювала і коли б ми тримали корову, — якою я був би чудовою людиною! Як тільки прибуде Мансур, треба взяти його за горло: хай позичить карбованців з триста, потім розрахується з видавництвом. Все-таки нема совісті. Знає, що сиджу без копійки, треба слати в Москву, і робить вигляд, наче це його не обходить.