Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Я не бажав давати його тому, що мене пронизала страшна підозра: а що, коли Гартвіг зі своїм приятелем, секретарем приймальної комісії, отим, що приїжджав у Снігирі, піймалися на якійсь махінації з приймальними справами? Господар дачі в Снігирях мені майже незнайомий. Він з Ритиних друзів. Боже, яка небезпека! Адже я нічого не знаю. Все робилося за моєю спиною. Але Гартвіг з його цинізмом здатен на все.

У Рити були, здається, свої причини не давати Гартвіга Володі й Лялі.

Вони здогадалися правильно. І ще з більшою наполегливістю і чисто туристською впертістю почали тут-таки, за столом, вибивати з нас Гартвіга. Вони вимагали, щоб ми зателефонували й вияснили, чи він тут, чи поїхав. І, якщо не поїхав, то чи можна покладати на нього надії. Рита сказала, що не пам'ятає телефону. Я марно намагався згадати, бо таки не знав його напам’ять, а Рита знала. «Герин телефон? — вигукнув наш балбес. — Я пам'ятаю!» Довелося телефонувати. Есфір відповіла, що Гартвіг на концерті у філармонії. Вони вимагали, щоб я телефонував завтра вранці. Я пообіцяв. Так, так, завтра вранці.

Коли я думав про завтрашній ранок — о пів на десяту треба вийти з дому, — в мене щось опускалося в низ живота і мліли ноги. Здогад щодо Гартвіга охоплював мене з панічною силою. Тепер я був майже впевнений, що Гартвіг і слідчий якось пов'язані. Недаремно Гартвіг останнім часом зник, не телефонував, не з’являвся. І з жодною людиною я не міг порадитися! Володя з Лялею, котрі зраділи від того, що Гартвіг у Москві — їм здалося, що справа вже залагоджена, — витягли білу ганчірку, кіноапарат, і мука почалася. Я нічого не розумів, що там відбувається. Чи була там тайга, чи Крим. Якісь люди кудись ішли, щось їли ложками з великого казана. Була новинка: зображення супроводжувалося дикторським текстом, який самим автором здавався вершиною дотепності, і вони раз у раз, не в змозі стриматися, прискали від сміху. Ось Ляля хизується голим животом і якимись неймовірними бриджами, а Володин голос промовляв: «Людмила Олександрівна вражала товариство туалетами від Діора» чи щось подібне. Рита зітхала, але Кирилові подобалося, і він реготав. Раптом Рита сказала: «Між іншим, дорогі друзі, хоча Герасим Іванович чудовий викладач, але Кирка допоміг собі перш за все сам. Вчився, як проклятий. Таки як проклятий!»

Володя й Ляля дружно мовили: «Звичайно! Як же інакше?» Я також вирішив вставити слово: «Отож не думайте, що Гартвіг — вирішення проблеми. І ніяких особливих зв’язків у нього немає». — «А не особливі?» — лукаво спитала Ляля. Саме в цю хвилину вона з’явилася на екрані в купальнику, по коліна в воді, роблячи руками танцювальні рухи. В неї були дивні ноги: не круглі вгорі, а якісь пласкі та широкі. В купальнику це мало вигляд не вельми привабливий. Пролунав Володин голос: «…при переході вбрід танець умираючого лебедя». — «Та нема в нього ніяких зв’язків! — сказав я, раптом розлютившись. — Дурниця там, а не зв’язки!»

Коли ми вийшли на вулицю, Рита мовила: «Молодці твої родичі! Клешнями вп’ялися: вийми й поклади їм Гартвіга». Не мав сили заперечувати. Міг би відповісти: «Це вже по твоїй лінії, коли йдеться про Гартвіга», — але поруч був Кирило, і думки мої відносило в інший бік. Адже я знав те, чого не знала вона! Я раптом подумав про неї з жалістю.

І про сина подумав з жалістю. Кирило раптом свиснув по-бандитському і загорлав на все горло: «Гей, шефе, завертай сюди!» Сіли в таксі, і я подумав, що непогано все-таки мати Дорослого сина.

Вночі майже не спав. Задрімав годині о п’ятій і скочив о восьмій. Цілісіньку ніч свердлило одне слово: «синтетика».

Молодий чоловік без піджака, в білій лляній сорочці і з краваткою, на якій було зображено п’ять олімпійських кілець, спитав: «Це ваша ікона?» Я побачив стару ікону тітки Глаші, яка нещодавно висіла поруч із Пікассо. «Так! Тобто, власне…» Я пояснив. Ікону вилучено у відомого фарцовщика, проти якого зараз порушено справу. А фарцовщик купив ікону за сто двадцять карбованців у Кирила. Поки ще не ясно, чи притягнуть Кирила до суду — буде видно в ході слідства, але справа неодмінно дістане розголосу, в першу чергу в комсомольській організації інституту. Потім я відповів на кілька питань щодо Кирила, Нюри, походження ікони і якогось маловідомого мені Кирилового приятеля з групи «Титани» на ім’я Ромик. Я підтвердив, що нічого не знав про продаж ікони і взагалі це для мене цілковита несподіванка. Я вважав, що ікона перебуває в лікарні у Титової О. Ф.

Було складено протокол допиту, я підписав його й пішов до виходу і вже біля дверей запитав: «А мого сина ви коли викличете?» Слідчий мене приголомшив: «Він уже давав свідчення. Коли буде потреба, викличемо ще». Отже, вчора, коли він так реготав у гостях…» В першу хвилину, зрозумівши, навіщо мене викликали, я пережив хвилинне полегшення: «Не я, не я!» Кирило, звичайно, теж «я», якась частина мого «я», але ще невелика, незріла частина, не так уже страшно, рана не смертельна. Однак полегшення і справді було хвилинне: тривало тільки мить. Коли ж усе вияснилося — а це відбулося там-таки, за столом слідчого, освітилося все за мить, і не слідчий підказав, а я сам раптом побачив, домалював, — коли я збагнув, як Кирило все владнав, умовив бідну дурепу, обдурив нас, приховував, лицемірив, — мене охопило й почало душити почуття ще більш нестерпне, ніж страх. Це було почуття страшенного сорому. Бо все-таки — я! Я, я, і ніхто інший! Не Кирило, а я сидів перед столом слідчого, і молодий чоловік ставив мені питання, дивлячись з холоднуватою й прихованою гидливістю. О, я добре це відчув! І коли б не я, цілковите «я» з усіма своїми тельбухами, а якась частина мене, якийсь Кирило сидів перед столом слідчого, я б ніколи не відчув тої гидливості, не зазнав би такого сорому та болю.