Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Потім вона сказала: «Мені здається, з Нюрою піде від нас щось назавжди. Як ти гадаєш?» Я відповів: «Так!» Бачив, що в неї очі на мокрому місці, але вона не хотіла цього показувати й пішла.

Наступного дня раптом з’явилася Нюра. Вдень. Ми сідали обідати. Сказала, що відпустили на дві години: взяти речі. Розмотала свою незмінну хустину, зняла пальто, валянки з калошами, всунула ноги в капці і сіла з нами обідати, наче нічого й не було. На її тьмяному обличчі світилося величезне задоволення. І вона весь час усміхалася, дивлячись на Риту. Знову я побачив, як повільно тягнеться рука до хлібниці і як у блідо-голубих очах сяє ясне, давнє— любов, голод, війна, надії, все разом. Вона дуже жаліла Риту: «Ох, Маргарито Миколаївно, як же ви без помічниці?» Рита казала, що дуже важко. «Звісно, — підхопила Нюра. — Вам людина потрібна». І те, що вона назвала когось невідомого, хто займе її місце, таким спокійним та байдужим «людина», означало, що вона змирилася і ні про що говорити не треба. Розповідала про лікарню, про те, що обіцяють якусь іще кращу лікарню, за містом, там навколо ліс і можна ходити на станцію, де є ларки і щось там у них продають. По обіді Нюра помила посуд, і потім іще Рита попросила її винести сміття. Оце сміття мене чомусь доконало. В нас у домі немає сміттєпроводу, відро виносимо у двір, де стоять великі баки для сміття. Щоденна проблема. Часом сміття вручалося мені, охайно загорнене в газетний пакунок. Одне слово, дрібниця! Не знаю, що на мене тоді наскочило. Коли ми прощалися з Нюрою, вона пішла — спочатку за таксі, вернулася з шофером, який потяг два клунки й чемодан, Нюра була добряча барахольниця — і ми залишилися самі, я раптом почав кричати: «І в тебе вистачило нахабства посилати її наостанок? Хоч якось використати? Хоч би для сміття, так!?» — «Яке сміття?» — спитала Рита й заплакала.

Мене пройняв пекучий біль — так було вперше, я не розумів, чи болить у мене серце, чи прибив мене сором, якийсь відчай — пішов до кабінету й замкнувся.

Я чув свій крик і бачив Ритине обличчя, поблідле з переляку. Минуло дві чи три години. В квартирі стояла могильна тиша. Нарешті, годині о шостій вечора, Кирило постукав у двері кабінету і сказав голосом тюремного наглядача: «Ходи пити чай!» Я зрозумів, що помилуваний, що річ не в смітті, не в моєму зриві та крику, а в тому, що коли зраджують — навіть трошечки, — завжди потім буває огидно. Наступного дня на Ритине прохання в кіоску «Мосміськдовідки» було куплено десять бланків оголошень, і я сів писати своїм гарним, креслярським почерком, як я вмію: «В родину з трьох осіб — чоловік, жінка та син-студент — дуже потрібна…»

Незабаром все це потьмяніло й забулося. Точно пам’ятаю: п’ятнадцятого. Серед дня дзвінок телефону. Високий, швидкий і, як мені здалося, не вельми поштивий чоловічий голос просить мене, Геннадія Сергійовича, а потім відрекомендовується: слідчий, прізвище, ім’я. Чи не можу я прийти завтра за такою-то адресою для розмови? Можу. Чи вільний я десь так годині, ну, хай о пів на одинадцяту? Цілком. Отже, домовилися. До зустрічі. Орієнтир: поруч з магазином «Синтетика». Все тривало не більше двадцяти секунд. Очманіло кладу трубку й починаю шалено міркувати: що значить цей сон? Ніякого криміналу за собою не знаю, а все ж охоплює легка паніка. Ну, може, й не паніка, а якась нестерпно-тривожна сверблячка. Головне, не зрозуміло, що це таке? Поруч з магазином «Синтетика». А бути може геть усе! Адже ніхто не застрахований ні від чого.

Мені не доводилося раніше мати справу зі слідчими. Риті нічого не кажу. Навіщо випробовувати ще й Ритину паніку? Найважче те, що треба чекати майже добу. Чому я не здогадався призначити зустріч не на завтра, а на сьогодні? Будь ласка, я готовий. Зараз виїжджаю. Ні, завтра я зайнятий, тільки сьогодні, зараз-таки. Однаково ніяка робота не лізе в голову. І чому було не спитати: з якого приводу? Цілком спокійно міг запитати. Він би мені відповів, і я б не мучився цілу добу. А втім, він міг би й не відповісти. А якби він не відповів, я мучився б удесятеро більше. Вони роблять так навмисне, щоб ті, котрих викликають, більше хвилювалися. Щоб прийшли вже тепленькі — все в них усередині тремтіло б і тряслося, удариш пальцем — розваляться. Чи, як кажуть: розколяться. Але, побий мене грім, якби я знав, у чому мені треба розколотися! Ах, магазин «Синтетика» — знаю, де це. Щось там колись купував.

Увечері мали йти в гості до Володі, мого кузена, котрий одержав квартиру на Живописній вулиці в районі Хорошево-Мневники і цілий місяць уперто закликав нас на новосілля. Ми під різними приводами відмовлялися — нудна компанія і примусовий перегляд любительських фільмів самого Володі, його дружини Лялі, ентузіастів туризму, — але прийшов день, коли відступати нікуди, візит неминучий, інакше — кровна образа на десятиріччя. Купили в ГУМІ два німецькі бра, пляшку шампанського, навантажили Кирила, поїхали.