Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

На вулиці я, наче хворий, думав уголос. Ну й чудово! Ну й прекрасно! Негідник, нікчема, дочекався? Е, ні-i, хай буде суд, хай тебе витягнуть, тварюку! Не міг виховати єдиного сина, жалюгідна істота, старий ідіот… Біг додому, щоб сказати щось, спитати — але що? Про що питати, що говорити?

Рита була вдома, Кирило ще не повернувся. Рита все знала. Він їй сказав. А мені що — через прокуратуру дізнаватися про те, що відбувається у власній хаті? Чи, може, я вже не член родини? Скажіть тоді про це. Поставте до відома. Я зберу чемодан і поїду.

Рита дуже спокійно: «Так, ми вирішили тобі не казати. Ти почнеш шаленіти, хвилюватися… А тут треба не кричати, не лаятись, а думати — як і що… Він учинив гидко, це так, але треба рятувати… Просити Меченова, Рафика, Геру, кого завгодно, бо хлопця викинуть з інституту. Спочатку рятувати, потім судити!» Ні! Ні! Спочатку судити. А рятується нехай сам! Вона мені щось простягала. «Заспокойся, потім побалакаємо. Прийми еленіум». І я помітив у її погляді ту саму холоднувату, майже казенну гидливість, як і в слідчого. Вона пішла в свою кімнату. Я замкнувся в кабінеті.

Нарешті через кілька годин прийшов Кирило. Я одразу ж покликав його. Він зайшов із сигаретою, сів на канапу і, нахабно посміхаючись, дивився на мене. Перш за все я вирвав у нього з рота сигарету і викинув її у кватирку. «Що це має означати?»— спитав він. «Має означати, що сьогодні я був…» — «Знаю! У Василя Васильовича?» — «Якого Василя Васильовича?» — «Ну, слідчого, Катеринкіна». — «Звідки ти знаєш?» — «Та я ж у нього своя людина. Чотири рази викликали». — «Так? — спитав я грізно. — Чотири рази?» Насправді мій запал вичерпався, і я сказав — нічого іншого не виходило — ганебним, докірливим голосом: «Чи ти розумієш, що ти негідник? Га?» — «Звичайно, тату. Що тут не розуміти? Розумію». Він схилив голову пригнічено й легко. Я бачив, що мене продовжують мати за дурня. Раптом він скочив з місця, підбіг до столу, де лежав маленький транзистор, і ввімкнув його. Диктор щось теревенив. Кирилове обличчя засвітилося радістю, він сплеснув у долоні й прошепотів: «Ура! Ура!» Я підійшов, вирвав з його рук транзистор і вимкнув його. «Так от, розмовляю з тобою востаннє і цілком серйозно. Викручуйся сам! Зрозумів!?» — «Гаразд, тату, — сказав він. — Усе зрозумів. Ти тільки не хвилюйся». Я обурився, і водночас мені стало смішно. «Таж не я маю хвилюватися, а ти, ти! Ти повинен хвилюватися!.. Недотепо!» — «Я розумію, тату! Я й хвилююся! Але ти не повинен хвилюватися! Усе буде гаразд, ні про що не думай.

Принести тобі води?» — «Забирайся геть!» — загорлав я. Він вискочив з кабінету стрибками волейболіста. А я лишився лежати на канапі. Як жалюгідний, розчавлений тарган. І це було остаточним доказом того, що там, перед столом слідчого, сидів я, а не він.

Потім я діяв: виходу не було. У шахістів це зветься «цугцванг». Всі ходи змушені. Над дурнем нависло виключення. Я кинувся до Рафика і через нього — до Меченова. Виявилося: «У вашого любого сина надто багато прогріхів. Він досі не здав заліку з фізкультури. В першому семестрі пропущено двадцять дві академічні години без поважних причин». Довелося звертатися до Гартвіга, приятель якого, що був секретарем приймальної комісії, став великим цабе в ректораті. Рита чомусь не хотіла телефонувати Гартвігу. А зі мною Гартвіг був дуже холодний і сказав, що з приятелем побалакає, але в успіху не впевнений, бо начебто його, гартвігівський, кредит у тому домі похитнувся. Я не з’ясовував, що й до чого. Хтось мені сказав, що у Гартвіга неприємності в інституті і йому навіть загрожує звільнення. Треба було сподіватися. Я зовсім не здивувався. Але все-таки Гартвіг, очевидно, зателефонував, і сприяння його приятеля допомогло: Кирила залишили. По комсомольській лінії він дістав сувору догану з попередженням. Я примусив його відвезти сто двадцять карбованців Нюрі, в заміську лікарню Мурашкове, привезти від неї розписку, а ікона застрягла в надрах органів правосуддя в очікуванні свого часу, щоб лягти на стіл речових доказів. Але справа не в тому. Коли все закінчилося, я відчув нудьгу. Ось у чому річ. Ми більше не сварилися з Ритою, ми просто обмінювалися думками. Вона казала: «Коли три егоїсти живуть разом, нічого доброго не може й бути». — «Так, але в кожного егоїста є вихід, — казав я. — Знайти добру людину, яка все йому вибачатиме». — «Це така тяганина — шукати добру людину. Я втомилася. Я вже стара жінка». — «Нічого, охочі й на тебе знайдуться». Так ми розмовляли за сніданком, а Кирило сидів тут-таки й читав газету.