Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Вранці прийшов Атабали з банкою молока. Я Ще лежав, розбитий після безсонної ночі. За всіма ознаками підскочив тиск. Можливо, від того, що незабаром мала бути переміна погоди на холод чи ще більшу спеку, а може, перепрацювався, мозок стомився, потрібна пауза. Попросив Атабали покликати Валю, медсестру, якщо не втекла ще на роботу, зміряти тиск.

Дізнався новину: Валя — названа дочка Атабали. У сорок п’ятому вони взяли її, трирічну, з дитячого будинку. Батьки невідомі, нічого не відомо, крім того, що вона звідкілясь із України. Валя прибігла з апаратом одразу ж. Яка добра дівчина!

Не так уже й погано: сто сорок на дев’яносто п'ять. Я збадьорився, навіть почав бурмотіти якісь банальності: «Валечко, сама ваша присутність діє, так би мовити…» Від її халата трохи пахло карболкою, але від рук, що торкалися мене, коли вона закасувала рукав сорочки і прилаштовувала апарат, і від її обличчя, близько нахиленого, з виразом дитячої зосередженості, — начебто це була гра, а не робота, — я відчував свіжий, тілесний запах і подумав, що іще років зо три тому не пропустив би нагоду, позалицявся б, збадьорився б від самої присутності молодої жінки, але тепер у мені сидів страх.

Вона сказала суворо:

— Вам треба лежати. Нижній — дев’яносто п’ять — це багато.

— Та ви що! Для мене це чудові цифри. Навіть хочеться залицятися до гарних дівчат… — Я взяв її за руку в ту мить, коли вона підводилася із стільця, і вона знову сіла. Побачив, що вона почервоніла. Тримаючи її за кисть, ненароком поклав руку на її коліна. Вона могла бути мені дочкою: різниця років у двадцять. Ровесниця мого першого сина.

— Оце так очі, — мовив я. — Ох і сині!

— Ввечері принесу вам. ліки, — сказала вона насупившись. — Що принести: резерпін чи раунатин?

— Однаково. Тільки обов’язково.

Вона підвелася з тим самим суворим виглядом, вийшла через маленьку тераску в сад і, проходячи під вікном моєї кімнати, глянула на мене, усміхнулася й сказала, погрожуючи пальцем:

— А ви не вставайте!

Я лежав якийсь час, дивлячись у розчинене вікно, де між зелені розжарювався день, і думав про Валю, про те, як вона спритно і швидко зробила все, що треба, з апаратом, і про те, що коли б така істота була поруч… А що потрібно іще? От тільки дивно, що вночі до неї рвався отой карликуватий Назар. Раптом згадалася моя перша дружина Віра. З нею було добре зо два місяці, була вона така сама кремезна, синьоока, з міцним тілесним запахом, грала за студентську команду в гандбол. Але потім виявилося, що не розуміє звичайних буденних речей, пояснювати щоразу було обтяжливо, краще мовчати; мовчали вранці, вдень, увечері, коли лягали спати, коли їхали в поїзді в купе на Двох. І розлука була такою самою спокійною, жодного зайвого слова, як і дворічне життя. Ні про що було говорити. Рита здалася мені Шехеразадою. В перші роки розмовляли з Ритою цілісінькими ночами: обговорювали знайомих, родичів, книги, фільми, фантазували, сперечалися казна про що. На Ритиній роботі весь час траплялися всілякі оказії, вирували пристрасті, і Рита все мені оповідала в особах, збуджено, а я мусив радити, судити і співчувати. Але головне, що було в Риті при всіх її якостях та неможливостях, — вона розуміла, що я таке, як я задуманий і що з мене вийшло. Навіть у той останній день, коли вийшла сварка через кредит і Рита сказала, що я професор Серебряков, що вона все життя сподівалася на щось у мені, а нічого немає, я — порожнє місце, професор Серебряков, я, почувши це, не спалахнув, бо в її словах був біль, справжній біль, який я відчув. Професор Серебряков також людина. Навіщо так зневажати його? Він не гангстер, не статевий психопат, він хотів жити, любив жінку, по-своєму, як тільки міг, і роками займався лише одним — писав, писав, писав. Тим самим, чим займався я. Але не можна дорікати людям, що вони не Льви Толсті, не Спенсери. Цього всього я їй не сказав, коли почув про професора Серебрякова, бо й говорити не варто було; рішення визріло. Того дня на язиці крутився безглуздий двовірш, який я сам вигадав. Люблю безглузді двовірші, на зразок такого, але це мій старий: «Хлопець грає в банді роль, посилав бандероль», Риту ці жарти завжди дратували. «Витрачати сіру речовину…» Не розуміла, що людині, яка все життя грається зі словами, це щось наче розминка.

Вранці була суперечка через кредит, який я забув оплатити, і Риті в ЖЕКу не видали якоїсь довідки, вона прийшла розгнівана. Я ходив і бурмотів: «У домі повішаного не говорять про вірьовку, в домі божевільного не говорять про жировку…» Цей двовірш я сказав їй у відповідь на професора Серебрякова. Кирило, почувши це з сусідньої кімнати, весело закричав: «Як, як? Тату, повтори!» Через якийсь час я повідомив їм про своє рішення. Чемодан був зібраний. Здається, вони не сприйняли моїх слів усерйоз, і я сам до кінця не вірив власним словам. Рита спокійно, але в’їдливо зазначила: «Ага, тепер зрозуміло, чому кредит не було заплачено». — «Ні, — відповів я так само спокійно, — я просто забув. Кредити виплачуватимуться вчасно». Вони все ще не вірили мені. Я теж собі не вірив. Кирило дивився на мене, якось криво й поблажливо усміхаючись. Але я попрощався, взяв чемодана й вийшов на вулицю. На зупинці таксі, як завжди в цей час, стояла черга, і я промерз у своєму плащі, був мороз, наче це був не березень, а лютий. В таксі по дорозі в готель «Варшава», де зупинився Мансур, я бурмотів: «У домі повітаного не говорять про вірьовку, в домі божевільного не говорять про жировку…»