Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Весь цей час, хоч я рухався, відповідав на запитання, сам щось запитував, ходив по магазинах, купував квитки в метро, я невідступно думав про те, що буде зі мною завтра, і чим більше розгалужувалися мої думки, тим страшніше ставало: я переконувався, що є безмежна кількість приводів, через які я таки міг бути притягнений на допит слідчого. Варто тільки захотіти. Боже мій, за мною рахувалися, здається, всі види порушень Карного кодексу.

Мене могли судити за хабарі, і лиш тому, що я не раз ходив з Рафиком на скачки і пригощав його там у ресторані. Втім, були випадки, коли і він мене пригощав. Я міг бути звинуваченим за скуповування краденого: часом купував у робітників нашого ЖЕКу за ціну майже державну всілякий дріб'язок, на зразок скла, дроту, вимикачів, бляхи. А спекуляція закордонними речами? Коли я востаннє привіз Риті кофтинки з Австрії і вони виявилися великі, Рита продала їх Ларисі, а та, справжня спекулянтка, могла сплавити їх далі й дорожче. І десь попалася. Чудово: очна ставка з Ларисою в кабінеті слідчого! «Це ваші кофточки?» — «Власне…» — «Де ви їх придбали? Чому не здали в комісійний магазин?» А крадіжка? Одного разу я за кордоном вкрав у готелі чудову попільницю із зображенням міської ратуші і з латинським надписом; «Beati, Possidentes». Вона й зараз прикрашає мій письмовий стіл. Якось випала нагода вкрасти в бібліотеці будинку відпочинку том енциклопедії: він був вкрай потрібний для роботи, а я їхав. Правда, коли я приїхав у будинок відпочинку наступного разу, через півтора року, я привіз цей том і непомітно поставив на полицю. От тільки, мабуть, з убивством…. А втім, було й убивство. Трагічна історія шість років тому, коли я повертався з Риги на машині Арутюняна, його дружина сиділа за кермом, і ми збили на Мінському шосе старого. Бідолаха був п’яний як чіп. Він помер через дві години в лікарні. За законом звинувачувалася дружина Арутюняна. її зуміли врятувати, вона дістала рік умовно, але і я був винуватий — дуже поспішав до Москви, так само, як вона. І взагалі…

З таким настроєм я йшов на безглузде новосілля. Рита ділить усіх родичів на «своїх» і «моїх». До своїх ставиться не тільки любовно — пристрасно, до моїх байдужа, водночас виявляючи немалу спостережливість в оцінках. Володю й Лялю вона якось назвала «джентельменами удачі». Підмічено ловко: тут і нерозумний потяг до мандрівок, і недостатня інтелігентність, і воістину піратська пристрасть до накопичення. Володя — заводський інженер, Ляля працює в проектній установі, прибутків не так-то й багато, і, однак, постійно обнови, завжди є гроші і навіть позичити можна на короткий строк, але краще не треба. Чудеса економії! Те, чого в нашій родині (колишній, колишній родині!) не бувало. Рита одного разу не без злості сказала, що пристрасть проводити відпустку в піших походах у Володі та Лялі також від скнарості. Дешевше, ніж за путівками до моря.

Володя й Ляля начебто ставилися до нас по-дружньому, але з якоюсь внутрішньою настороженістю. Чомусь вважали нас ділками. Головним ділком був, звісно, я. їм здавалося, що я гребу гроші лопатою. Коли Рита з сердечної простоти скаржилася на відсутність грошей, вони сміялися: «Та невже без грошенят? А коли зняти зі строчного вкладу?» І, звичайно, наша квартира — шістдесят два метри житлової площі, не рахуючи комірчини, — вбила їх колись наповал. Взагалі, родичі як родичі. Знаючи їх, я розумів, що вперті запросини на новосілля мали за собою якийсь ґрунт. Щось їм потрібно. Через годину сидіння за столом з наїдками із найближчого ресторану «Орел» це «щось» виразно вималювалося.

Володина дочка Вероніка закінчує школу. Треба думати про вступ. І уявіть собі — саме туди, куди вступив Кирило. У Кирила був, здається, якийсь чудовий репетитор, із зв’язками, дуже допоміг — німецьке прізвище, їм казали… «Гартвіг!»— вигукнув Кирило. Чи не можна його якось, так би мовити, пристосувати. «Звичайно, — мовила Рита. — Чому не можна? Але, мені здається, він зараз поїхав. Він увесь час їздить». Було мало приємно слухати про Гартвіга, що він із зв'язками, що він допоміг. Хоча так воно й було. Але ми нікому не розповідали. Як виявилося, вони почули про нього від однієї Ларисиної приятельки, яка знайома з якоюсь Лялиною співробітницею. Все пішло від цієї базіки, від Лариси. Я сказав, що Гартвіг, по-моєму, зараз не бере учнів, він дуже зайнятий в інституті. Це була правда — Гартвіг сам казав, — але Володя з Лялею, певна річ, вирішили, що ми не хочемо давати їм Гартвіга. Втім, і це правда.