Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Трубка клацнула. Ми зайшлися обговорювати цю нову проблему, сперечатися і, як завжди, дратуватися й винуватити одне одного. Я казав Риті, що вона не так розмовляла з лікаркою і все зіпсувала, настроївши її проти нас. Рита звинувачувала мене в тому, що я, за своєю звичкою, боюся здатися поганим в очах людей, поводжуся, як боягуз, в наслідок чого поганою виявляється вона. Кирило спитав: «Вона що, завжди з нами буде?» Я сказав, що, мабуть, не завжди, але тривалий час. Беремо на себе відповідальність. «Ну, ні-і! — сказав Кирило, помовчавши. — Адже вона нам не родичка, чи не так?»

Ми думали всі однаково, але Кирило показав себе чесно, а ми з Ритою ще крутилися і ховалися за слова, звинувачуючи одне одного в усіх смертних гріхах і не помічаючи за собою головного. Рита казала: «Ну, що ви за люди? Як можна називати Нюру чужою, коли вона прожила в нашому домі десять років! Адже вона любить тебе, як сина, вона тебе виростила, здоровенного парубійка, а ти кажеш: вона нам не родичка. Та вона мені ближча за будь-яку родичку, коли хочете знати!» — «То в чому ж річ? Забери її в дім!» — «Звичайно, мамочко! Візьми, візьми! Ходи за нею, вари їй кашку, купуй молочко!» Рита говорила, що ми злісні нероби, не допомагаємо їй, вона з ніг збилася, а тепер ми хочемо звалити на неї ще й хвору хатню робітницю. Я ж торочив одне: «Вибач, будь ласка, а де любов до ближнього?» Навіщо ти читала книжки про божественне? Ось тобі й послано випробування, потрібна твоя жертва — де вона? Га? В кущі? Відразу ж атеїстами поробилися? І все це — попівські вигадки?» — «Коли б у мене був інший чоловік і син, я б узяла цю жінку не задумуючись». Ну, так, так, звісно. При цьому все вже було вирішено, вона вже відокремила від себе Нюру, назвавши її цією жінкою. Я сказав: «А якби в мене була інша дружина, таке питання взагалі не постало б. Та ж боже мій, скільки в простих родинах таких випадків, коли…»

Ні в четвер, ні в п’ятницю ми Раді Юліївні не телефонували. Ні я, ні Рита. Ми не змовлялися. Кожен гадав, що зателефонує другий, мав підставу так гадати, але навмисне про це не запитував, начебто перекладаючи, про всяк випадок, вину на іншого. В Рити, як завжди в критичні хвилини, «розболілася» печінка, цілий день вона лежала з грілкою і з перебільшеним страхом тільки й говорила що про свою хворобу та ліки. В мене теж щось боліло. Здається, серце. І я, лежачи в кабінеті на канапі й ковтаючи валідол чи валокордин, думав про те, що в нас є якесь виправдання: адже ми люди хворі. Себе я вважав менш винним, адже хворів серйозніше. Не можна порівняти хворобу серця з холециститом. З холециститом живуть усе життя, а від серця вмирають замолоду. Так що в усій цій зраді — так, саме так, в невеликій, проте очевидній зраді, і нічого хитрувати — Ритина вина більша за мою. І взагалі вона ближча до неї, ніж я. Я — що? Бачив Нюру тільки вранці, коли прибирався кабінет, і не міг дочекатися, щоб вона швидше зникла із своїми ганчірками та пилососом, і вдень, і за обідом. Дуже рідко з нею балакав. Та й розмовляти з глухою було важко. А ось Рита — інша справа.

Пізно ввечері Рита раптом прийшла в кабінет — в халаті, розпатлана, із м’ятим, сірим обличчям, яке в неї бувало, коли мучила печінка, — сіла на краєчку канапи й дивилася на мене. Я бачив, що їй недобре. Чи прийшла вона миритися, чи на щось скаржитися, жалітися, а може, сумління гризло? Але й мені було зле. Я мовчав і дивився на неї. «Знаєш, що я згадала? — сказала вона. — Як ми жили в Підліскові. Кирці було років сім. Хату нашу згадала. Верандочка така маленька, сільська, і завжди кури залітали, пригадуєш?.. Нюра була молода, саме прийшла до нас.

А я в те літо їздила у відрядження на Північ…» Я кивав. Теж згадав те літо. Ще були живі Ритині батьки й моя мати. Рита писала нам з Півночі листи. Ми всі так чекали її, і малий Кирка чекав. Літо було сповнене чекання. І ось вона приїхала в серпні, привезла біле цуценя, лайку, — потім пес душив хазяйчиних курей, — і шкуру полярного ведмедя, хтось подарував у Мурманську. Я мучився здогадами: хто подарував, за що? Шкура була не вичинена, швидко зітліла, і її викинули років два тому. Більше такого серпня, як той, не було. Маленька річечка Соня, дубові ліси з грибами. Пам’ятаю: ходила якось далеко, кілометрів за десять, у село Городок, де була дзвіниця вісімнадцятого століття.

«А пам’ятаєш, — сказала Рита, — як у вересні я захворіла? Гадали, апендицит, а виявилося, потрібен негайний аборт. Повезли до районної лікарні, було страшенне болото, дощі, машина не могла під’їхати, і ти з якимсь чоловіком тяг мене на руках». Я пам’ятав і це… «Нюра залишилася з Киркою сама на цілий тиждень, — сказала Рита. — А він тоді також чимось хворів…»