Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Перед Новим роком трапилася біда: раптово помер син Петро. Листи тітки Глаші, котрі про те сповіщали, запам’яталися добре, бо Нюра не раз просила читати їх уголос. Сама Нюра, хоч і грамотна, насилу розбирала тітчині закарлюки. Та писала, що син помер 23-го, а ховали 26 грудня, жодного дня не лежав і, звичайно, допомогла горілка. Приїхав другий Глашин син Віктор, вони випили в пивниці, і «йому недобре з серцем стало на вулиці умер находу і дох-тор сказав, що в нього сколороз ця болість дуже пагана таке воно діла невеселі дуже жалько було плакала так що сама не мечтала шо жива буду…» Далі йшли прокльони невістці, яка не захотіла, щоб Віктор з Петром пили горілку вдома, прогнала їх, завжди проганяла з горілкою, і все закінчилося так сумно.

Ця смерть вирішила долю ікон. Тітка Глаша не бажала, щоб ікони потрапили в невістчині руки. Про себе думала, що скоро помре. В другому листі писала, що їздила кудись, де жили лісоруби, знайшла Герасима Івановича і віддала йому дві ікони, а собі залишила одну маленьку — Григорія Чудотворця. Після похорону тітка Глаша одразу ж пішла жити до людей, бо чути не могла, як Варвара з першого таки дня почала торочити про женихів. «Отакі діла Нюро недюже хороші просто неможу себе в руки взять щоб оце не плакать намогилоньку ходжу щонеділі і так уже плачу поки хто потягне змогили». А злидня Варвара, якій синочок був піддався, і не охне, на могилоньку не ходить і «веселая мов коняка ірже…».

Навіщо все де застрягло в пам’яті: Нюра, котра назавжди зникла, її невідома тітка, якась невістка, чиясь смерть? Але ж усе разом та й багато іншого, так само чужого, принесеного здалеку — здавалося б, чужого! — і складає величезну безглуздість, щось на зразок невправно накиданої скирти сіна, моє життя. Одна суха травинка чіпляється за другу, друга громадиться на третю. Все зв’язано, зчеплено, висить, лежить, треться одне об одне, шарудить. Якби не приїхав якийсь Віктор у гості до брата, той не випив би зайвого й не помер би, тітка Глаша не віддала б ікон, Гартвіг їх би не привіз, Нюра не просила б стару ікону в лікарню саме в той момент, коли приятелі Кирила взяли його за боки, і не сталося б усього іншого, через що я сиджу вночі в саду, так далеко від свого неіснуючого дому. Очевидно, ніякий біль у світі не минає безслідно ні для кого. Але не в тім річ. Вона не повинна була йти з роботи тоді, років п’ять тому, адже через неробство людина втрачає рівновагу.

Гартвіг приїхав з перев’язаною рукою: поранив на лісорозробці. Вигляд мав екзотичний, замість маленької французької борідки він відпустив велику мужичу бороду і став схожий на різночинця сімдесятих років. Я спитав, навіщо він займався цими дурницями? Відповів, що хотів пізнати, що воно таке — лісорозробка. Багато про те наслухався.

Тут я зауважив — признаюся, в’їдливо, а я це вмію, — натякаючи на його перев’язану руку, що він поєднує в собі два образи — Печоріна і Грушницького, такий собі Грушчорін. Він серйозно спитав: «Печорін та Грушницький? Це, здається, з Тургенєва?» Я розреготався й нагадав йому: з незабутнього «Героя нашого часу». Він зніяковів. Того-таки дня я не без зловтіхи розповів про цей ганебний випадок Риті, вона навіть не знайшлася, що відповісти, а тільки дивилася на мене, усміхаючись, і кивала: «От що значить начитатися всякої бридні!» Вона мовчала. Колись кидалась в амбіцію, сперечалася зі мною за кожну дрібницю, тепер же новий метод — мовчання! Але річ зовсім не в тім.

Зима була важка. Я погано заробляв, було сутужно із замовленнями, і я хворів. Рафик втратив до мене інтерес, не знаю вже чому. За всю зиму я не дістав од нього жодного гонорару. Зустрічав його в клубі в компанії малознайомих мені молодих суб’єктів, перекладачів нової формації, людей ділових, котрі вміли працювати швидко і з розмахом. Деякі з них знали по три й по чотири мови, але це їхньої суті не змінювало. Молоді ділки! У них не було минулого, невиразного через несправджені сподіванки. З пелюшок вони приступили до діла. Окрім того, були жилаві, як коні, з чудовим тиском, міцними зубами. Вони могли пити горілку до ранку, годинами теревенити про футбол (а Рафику тільки того й треба) і взагалі були майстри на всі руки. Якось я здибався з Рафиком у видавничому коридорі, привітався, але він мені навіть не відповів — пройшов поважний, як іудейський цар. Коли у людини наступає смуга невезіння, і вона, як то кажуть, збивається з пантелику — що кому до того! Видряпуйся сам!

Втім, нічого страшного в моєму житті не сталося. Так само, як бувало часом у кожного, — хвороби, невдачі, якась розрідженість духу. В такі хвилини саме й потрібно те, про що я казав: близькість близьких. Рита була зайнята своїм життям, Кирило — своїм. Зимову сесію він подолав «ледве можахом», з хвостами, заводив мову про академічну відпустку, навіть пішов без мого відома в поліклініку, сподіваючись дістати в лікарів довідку для відпустки, але там йому намилили шию. Він канючив у мене гроші, я скупився, він сердився, ображався, наче дорослий, кидався до матері, але в Рити не вельми розживешся, тоді потай просив у Нюри, і вона давала. Ми довго про це не знали.