Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Але Рита замріяно говорила, що все це не так просто, що треба, мовляв, зважитися, треба переступити. І дивилася на мене з виглядом таємної зверхності та якогось співчуття, як на пропащу людину, яка ніколи не зможе переступити. Чужа глупота часом буває сліпуче прекрасна. Мені була цілком зрозуміла безглуздість гартвігівських авантюр, але деякі інтелігенти, особливо дами із збудженою уявою, були в захваті від них. Кажуть, його так пестили, коли він повертався! Такі банкети влаштовувалися на його честь! Рита стверджувала, що тут якийсь протест і свого роду комусь виклик. Який протест? Кому, господи прости, виклик? Есфірі? Ну, скажімо, виклик тому становищу, яке склалося в інституті. Але, матінко моя, його становище в інституті чудове, ліпшого годі й бажати, якщо йому дозволяють зникати на півроку. Ах, він брав відпустку по хворобі, в нього щось із шлунком, гастрити, виразки? Отже, користувався пільгами, як хворий, і при цьому працював матросом? Талановитий молодик, далеко піде.

В результаті виявилося, що я недобрий, у чомусь обмежений і не можу стати вище своєї особистої неприязні.

Взимку він раптом з’явився до нас у ватянці, валянках і сказав, що їде на місяць у Калінінську область — завербувався в артіль лісорубів. Кажуть, цікаві люди оті лісоруби. Помацати їхню психологію. І тут у Рити виникла ідея. Наша хатня робітниця Нюра була родом з Калінінської області, Торжківського району, де в селі залишилася жити її тітка, зовсім стара — єдина Нюрина родичка, мати її померла у війну в голодні часи, батько й брат загинули на фронті, — і от Рита попросила Гартвіга, щоб той відвіз Нюриній тітці Глаші, котру ми всі знали за листами, московські подарунки: цукерки, апельсини й маленький транзисторний приймач. Рита дуже любила Нюру. Потім виявилося, що ця любов має межі, але тоді ще про це не здогадувалися. Нюра працювала в нас років з десять, прийшла, коли Кирило був іще першокласником. До Кирила вона була прив’язана надзвичайно. Ритина ідея була в тому, щоб випросити в тітки Глаші — замість транзистора — одну-дві іконки. Було відомо, що тітка Глаша богомільна, ікони в неї є, залишилися від матері, Нюриної бабці, і вона ними дорожить, але коли Нюра напише, що хвора і ікони єдина її надія, тітка Глаша може зглянутись і поступитися.

Риті дуже хотілося повісити вдома дві-три ікони. Вона й місце для них приготувала: на тлі рожевуватої стіни, поруч з великою репродукцією Пікассо. Інакше б Рита відчувала себе знедоленою. її подруги вже зуміли роздобути ікони, а Лариса, котра загалом малоінтелігентна, не читала вчених книжок, просто пограбувала своїх сільських родичів і привезла цілу колекцію — шість дощок, серед яких одна була безперечно старовинна, північного письма, Гартвіг визначив сімнадцяте століття, сказав, що річ музейна, можна взяти за неї великі гроші. Щаслива Лариса! Завжди їй все саме пливе до рук.

Нюра написала тітці листа, віддали Гартвігу, той повернувся в січні з двома іконами. Одна була поганенька, дешевенька, друга більш-менш, років з півтораста. Рита повісила обидві на рожевій стіні поруч з Пікассо. Потім дешеву, яскраву Нюра випросила для себе: вона й справді захворіла й думала, що ікона допоможе. Але старовинна дошка і далі висіла в їдальні і всі, хто приходили до нас, захоплювалися її чорнотою й казали з виглядом знавців: «О, чудова річ!»

Тим часом Нюра захворіла усерйоз. Я щось чув про її хворобу й раніше, але до ладу не знав, що в неї таке. Нюра була в Ритиному відомстві. Я знав тільки те, що коли вдома Нюра чи якась інша жінка, що веде господарство, встановлюється спокій і можна працювати. Рита терпіти не може всіх хатніх клопотів. Більше тижня вона сама, без помічниці, не витримує. До появи Нюри, коли наш балбес був милим маленьким карапузом і вимагав гуляння, прання та іншого догляду, ця проблема — хатньої робітниці — була якнайгострішою, навіть гострішою, ніж проблема моїх заробітків. Адже я довгий час заробляв нерівномірно, доводилося надовго від’їжджати у відрядження, щоб густіше підмолотити й полегшити існування родині, сам якось переб’юся, але їм без мене простіше. І до копійок доходили. Бувало, Кирилові ні на що було молока купити. А помічниці в хаті завжди були.

Без них Рита просто-таки не справлялася — працювала вона тоді далеко, в Останкині, виходила о пів на восьму, поверталася пізно — але і з помічницями не ладилося. Рита чомусь постійно з ними сварилася. Якась і трьох днів не пробуде, а Рита вже стогне: «Не можу її бачити! Розраховуй її завтра ж, прошу тебе…» Я, звичайно, розумів, що з цими літніми невдахами, таємними злиднями, самотніми зубожілими бабами чи молодими дурепами, сповненими порожніх сподіванок — професія ж бо вимирає, — ладнати важко, але виходу не було. Я казав Риті: «Заховай своє роздратування кудись подалі! Адже ж тобі гірше буде. Не можеш ти сама! Це вже доведено, отож прикуси язика…» Логічні докази не доходили. Які мальовничі персонажі з’являлися в нас удома. Яким дивним особистостям доручався наш безмовний Кирка! Була одна пухка, червонолиця літня мотрона, яка чомусь твердо вважала, що я можу покинути заради неї Риту, та тільки вона вагалася. Була одна одеситка з довгим, вусатим обличчям, яка завжди так нерозбірливо белькотіла, що її ніхто не міг зрозуміти. Чоловік червонопикої потрапив за щось у тюрму на десять років, а всі родичі одеситки загинули. Була одна зовсім тиха стара, землисто-сіра голубиця, яка несподівано серед ночі зайшла в кімнату, де ми з Ритою спали, і, зупинившись у дверях, дивилася на нас: заради цього моменту й наймалася. Було кілька дивовижних скандалісток. Мені хотілося надрукувати оголошення й вивісити на дверях: «Тут завжди потрібна хатня робітниця!»