Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Того дня вона особливо мене дратувала, я так і рвався в бій. Рита сиділа в своєму улюбленому кріслі під торшером, палила сигарету, щойно відтарабанивши з кимось годину по телефону. Затягшись димом і дивлячись на мене з незвичайною увагою, вона мовила: «Чим збагатилася? Хоча б тим, що краще пізнала твій характер. Саме сьогодні читала в одного автора про одвічно бабське в російській душі». Я розреготався. «От здорово! Ну, ну, детальніше». Вона почала молоти якісь дурниці про те, що я чомусь упокорююсь, підкоряюся обставинам — «середовище заїдає», що те, чим я займаюся, — адаптація до умов існування і я усвідомлюю це розумом, але безсилий повстати проти власного способу життя. З причин жіночої слабкості характеру. І ще тому, що завдяки дуалізму моєї душі в мені відсутня моральна дисципліна. Спочатку я слухав, усміхаючись, потім розлютився.

«А ти, матінко, невдячна, — мовив я. — Я виснажую мозок, займаюся чорною роботою, перекладаю всіх поспіль — для чого? Для того, щоб ти сиділа в кріслі, курила «Кент» і говорила мені гидоту? Коли тебе так точить моральне почуття, чому б не піти працювати в наше управління будинками — там потрібен економіст з окладом вісімдесят карбованців…» — «Здається, це дорікання шматком хліба?»— спитала вона. Я махнув рукою й пішов геть. Не лише порозумітися, навіть по-справжньому посперечатися стало важко.

Зате з Гартвігом, коли той у нас з’являвся, вона була пожвавлена, багатослівна, реготала, сперечалася, і мені дещо перепадало: при ньому вона зі мною ставала привітною і якось назвала навіть Геночкою, від чого я давно відвик. Почалося нове захоплення: прогулянки пішки, на велосипеді, на лижах — з Гартвігом. Я сам колись радив це. Спершу вони мене запрошували. Я пару разів ув’язувався, але було якось прикро й обтяжливо. Гартвіг у шортах — навіть у жовтні, падлюка, хизувався чорними, волохатими ногами, — скакав по купинах, наче лось; Рита, задихаючись, поспішала за ним, а мені така гонка була не до душі. Кат з ними, лишив їх і себе напризволяще.

То вони в Загорськ, то в Суздаль, то на Святі Гори. І все якось ближче до ченців, до старовини. То десь під Москвою знайшли церковцю — познайомилися з попом, і той дозволяє Гартвігу вилізати на дзвіницю й дзвонити. І Кирила тягали туди, також дзвонив. Все це, звичайно, було дурницями, химерами напівсолодкого життя і мене не так бентежило чи обурювало, як просто дивувало. Адже була колись активним членом профспілки в інституті комунального господарства!

Ні, звісно, ніякою вірою тут по-справжньому й не пахло, а так собі: духовна нудьга й катастрофічне неробство. І навіть, може, мода. Всі оті книжечки, монастирі, мандрівки по «святих місцях» на власних «Волгах» стало модою і тому банальністю. Раніше всі стовписьком на Ризьке узмор’я валили, а нині — по монастирях! Ах, іконостас! Ах, який нам дід зустрівся в одному сільці! А самовари? Ікони? Як не прийдеш до якогось провізора або художника, що заробляє на хліб малюванням агітплакатиків, обов’язково у них ікон понавішано і чай п’ють із самовара, справжнього тульського, відшуканого за великі гроші в комісіонці.

Все, друзі мої, благородно, чудово, любіть красу, шукайте града, а от як із любов’ю до ближнього? Чи не забули часом свою бабусю, котра в селі горбиться? І чи не кинете у важку хвилину дружину або, навпаки, — чоловіка? Бо ж старенький з бородою, який на гарній дошці висить у їдальні над сервантом, одне велить: добро чиніте! То як із ним, добром отим, га?

Не можна було їй роботу кидати. Бо коли людей нема навколо — нікому й добро чинити. А втім, і зло також. Все одно, не треба було.

Але Гартвіг — то стаття осібна. Про яке там добро мова? Головне, що сидить у нього в нутрі — погляд крижаний, вивчаючий. Окрім старовини, отців церкви, цікавився він і сучасними справами: писав щось з питань соціології. Якось поєднував старовину й сучасність, не знаю вже як. І віри, й древності, краси, музики, людей довкола себе він торкався з однаковим крижаним завзяттям — вивчав. Не просто пізнавав, а таки вивчав, тобто до останньої краплі, до дна. І куди інші зазирнути не наважаться, він зазирне, ніщо його не збентежить. Це я одразу в ньому відчув. Справжній учений, тільки такі і досягають, і створюють. Але — далі від них! І жінка для нього — експонат і добрі знайомі — об’єкти для вивчення, щось подібне до мурахи чи жаби.

Двічі відчув я це на собі всією шкірою, і треба сказати: приємного мало. Сиділи якось удвох, очікуючи Риту, розмовляли, він більше питав, до того ж поштиво, з повагою, я б сказав запобігливо, як розпитував би учень у професора, а я відповідав. І, розтанувши від його поштивості, відповідав охоче, детально. Цікавився він усілякими дрібничками мого побуту й моєї роботи: коли встаю, які газети читаю, чи користуюся словником синонімів, які мої стосунки з редакторами й авторами, котрих перекладаю? Ще там щось про кіно, про те, як відпочиваю, куди люблю їздити.