Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Коли біль зникає, думати про смерть легше. Десь далеко на гірській дорозі їхала машина — в тиші чітко було чути, як шофер збавляє газ на поворотах.

Ні, смерть мене не лякала. Адже величезна більшість людей померла і тільки мізерна частина живе (біль зовсім минув, я підвівся з лавки й пішов по алеї. Хотілося дійти до криниці й набрати про всяк випадок у глечик води). Звісно, шкода: замало встиг. Збоку може здатися, що зовсім не так. Я і те, і се, п’яте й десяте. Але я-то знаю, ніщо! Задумано було не так. А як? Що я міг би зробити інакше? Хлопчаком потрапив на фронт, був поранений під Ленінградом, хворів, лікувався, потім хапав і гарбав життя у веселих повоєнних вузах, одружився рано — від тої-таки жадібності. І все було так: одне, що простіше, хапав, а друге — відкладав на потім, на колись. І те, що відкладалося, поступово кудись щезало, витікало, як тепле повітря з дому, але цього ніхто, крім мене, не помічав, та і я помічав рідко, коли бували безсонні ночі. А тепер уже ніколи. Часу не лишилося. І ще одне: немає сили. Є й третє: кожна людина варта своєї долі. Отак, заспокоєний, міркував я про своє життя, підходячи до будинку Атабали, де в дворику був колодязь.

Якісь люди розмовляли в темряві. Я підійшов, побачив Атабали і коротконогого виродка з великою головою — Назара. Цього Назара я зустрічав у чайхані. Він зростом з десятирічного хлопчака, і, коли я підходив до будинку Атабали, мені здалося спочатку, що Атабали розмовляє з хлопчиком.

Назар щось хрипко вигукував, вириваючись з рук Атабали. Вони боролися при світлі місяця. Атабали тихенько хихикав.

— Ай! Ей! — захлинаючись сміхом, казав Атабали. — До жінок хоче піти, такий фулюган!

Я підійшов до колодязя й почав качати, опускаючи й підіймаючи дерев’яну ручку. Води довго не було. Казали, що колись це був чудовий колодязь, але минулого року під час землетрусу десь змістився ґрунт, і воду заклинило. Нарешті потекло тоненькою цівкою. Атабали з Назаром усе ще впівголоса сварилися.

— Ні! — казав Атабали. — Фулюган, іди спати!

В сусідньому будиночку, де жили в сезон відпочиваючі, а тепер у трьох кімнатах мешкало кілька жінок, працівниць санаторію і офіціанток, хряпнула рама й жіночий голос суворо сказав:

— Іди, зди додому, Назарцю! Пика твоя безсоромна! У-ух!

Знову хряпнула рама. Виродок похитався, перевалюючи велику голову з боку на бік, як хитається важкий соняшник, потім мовчки повернувся й кудись подався.

Атабали сказав:

— До Валі приходив. Одружитися хоче.

— З Валею?

— Еге ж, — Атабали позіхав. — Ой, година ночі… От фулюган, година ночі, всіх будив.

Валя була рослава, соковита, років двадцяти шести. Працювала медсестрою в санаторії, і я двічі просив її зміряти мені тиск. Ранками бачив, як вона бігала, виблискуючи литками, зі свого будиночка в кінець саду.

Я спитав:

— І вона ніде за такого? — я показав рукою аршин від землі.

— Е, ти не дивись, що маленький. Він сильний. Може добити будь-кого, хоч вас чи хоч мене. Зразу кидає. Від нього падаєш, як з ішака, — головою в землю… З верблюда падаєш боком, а з ішака — головою… Еге ж, такий фулюган, чортяка. П’яниця він. Його баби жаліють.

Я поплентав назад до свого будиночка — той стояв на відшибі, в глибині саду. Відчувалася невиразна нічна радість. Саме нічна, невизначена. Вранці не розумієш чому? А вночі раптом бажання жити й радість од цього повітря, шереху. Добре, думав я, що карлики з великими головами хочуть одружитися і п’ють вино, а жінки сміються з них, відчинивши вікна в сад, і добре, що люди виходять уночі з дому й розмовляють. У мене нічого не боліло. Я йшов легко. Почув, як на порожній веранді дзвонить телефон. Кого це в таку пору? У будиночку з верандою ніхто не мешкав. Влітку сюди приїжджає начальство, воно й провело телефон, який при мені ніколи не дзвонив.

Я мав спати й нічого не чути. Чиста випадковість, що я проходив повз. Але дзвонили, може, саме мені. Може, телефонувала Рита. Дізналася, що я в Тохірі, через Мансура, а його телефон — через міністерство. Зараз там десята, ще не пізно. Адже після мого дзвінка минуло шість днів! Я зняв трубку. Питали якогось Садикова. Чи не приїхав Садиков. Говорила жінка, голос її тремтів.

— Не знаю, — сказав я. — Може, й приїхав.

— Мабуть, ні, коли ви не знаєте. — Передайте йому, — голос жінки зривався, — щоб він неодмінно, одразу ж зателефонував додому! Неодмінно, неодмінно хай зателефонує додому.

Рафик щось зробив, чимось допоміг. Хоча хто його зна? Він к а з а в, що зробив і допоміг, але ж перевірити неможливо. Міроприємство завершилося успішно, отож він мав підстави приписувати успіх собі, але мені чомусь здавалося, що він і слова не сказав Меченову. Кирило казав, що Меченов ганяв його по-звірячому, не відпускав тридцять хвилин і «четвірка» зароблена чесно. Клявся, що в очах у Меченова не мигнуло ані іскри зацікавлення, коли він підійшов до столу й назвав прізвище. А Рафик щоразу при зустрічі питав: «Як там мій підопічний?» Немає значення, діло зроблене. Потім була Лідія Миколаївна, старенька дворянського роду, яка готувала з англійської мови, а потім з’явився Гартвіг, Герасим Іванович. Швидко він став Герою. Привела його Лариса, відрекомендувавши, як одного з кращих у Москві репетиторів з історії. Кирило займався з Гартвігом кілька разів, за що було заплачено солідну суму — карбованців, здається, сорок чи сорок п’ять. Коли б не Гартвіг… Та що вже тепер говорити!