Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

І от я дивився на жінку з гарними, довгими ногами, в гарній вовняній сукні, з гарним і дещо блідим обличчям, на якому проступали перші слїди прив’ядання, але й чудова зрілість, вегетативний невроз, холецистит, любов до солодкого, щорічні морські купання, і говорив їй спокійно: «Ти йому сподобалася? Погані справи, повинно було б тебе насторожити». І вона відповіла так само спокійно: «Дуже дотепно!» Не треба було жити разом двадцять років. Also, Sprach Zarathustra: це надто довго. Двадцять років, це не жарт. За двадцять років рідшають ліси, виснажується ґрунт. Найкращий будинок потребує ремонту. Турбіни виходять з ладу. А яких гігантських успіхів досягає наука за двадцять років, подумати страшно! Відбуваються перевороти в усіх галузях наукових знань. Перебудовуються міста. Жовтнева площа, біля якої ми колись жили, геть змінила вигляд. Не кажучи вже про те, що виникли нові африканські держави. Двадцять років! Строк, який не лишає надії.

Я перекладаю величезну поему мого друга Мансура, три тисячі рядків. Називається «Золотий дзвіночок». Дзвіночок, як можна здогадатися, це прізвисько дівчини: односельці прозвали її так за дзвінкий, мелодійний голосок. Поема буде надрукована тут, у Москві і в Мінську. Не знаю, чому саме в Мінську. Це вже його справа. Я поспішаю, мені потрібні гроші, і треба виїхати звідси не пізніше десятого червня. Нинішня спека тимчасова, вона може спасти, змінитися дощем, але з червня спека встановиться міцно, залізно — не потуратиме ні хмарині, ні краплі дощу. Я роблю по шістдесят рядків на день — це багато. Натхнення не чекаю: о восьмій ранку випиваю піалочку чаю, принесеного звечора в термосі, сиджу за столом до другої, о другій обідаю в поганенькій чайхані біля пошти, а з третьої сиджу до п’ятої або шостої, коли починає тиснути в потилиці і комахи мигтять перед очима. А що робити? Перекладати вірші — моя професія. Більше я нічого не вмію. Перекладаю я з підрядника. Практично можу перекладати з усіх мов світу, окрім двох, які трохи знаю — німецької та англійської, — але тут у мене бракує духу чи, може, совісті. Слава мені не потрібна, це вже було (не слава, певна річ, а потреба в ній).

Кажуть, незабаром, числа двадцятого відкриється сезон у літньому ресторані «Чинар», і жити мені стане легше. Днями, допрацювавшись до чорних метеликів в очах, я пішов до чайхани — це звичайний трактир, по-нашому «павільйон», чи «забігайлівка», де, окрім горілки, води, пива, кріпленого червоного вина, крутих яєць, цибулі, пампушок, рибних консервів, буває інколи чай і плов з м’яса непевного походження, боюся, що верблюжого, — і, щоб збадьоритися, я випив дві чарки поганенької ашхабадської горілки. Пив із задоволенням, але з деяким острахом. І вона на мене дивним чином подіяла. На те, щоб я сп’янів, — позначилось, очевидно, довге утримання, — голова працювала ясно, все було в нормі, крім одного пункту, як у світі Кафки, де все вірогідно, крім якоїсь однієї обставини: тої, наприклад, що Замза перетворився в комаху. Мені уявилося, що поганенька ашхабадська горілка, яка стояла на моєму столі, — це підрядник, який я повинен перекласти чотиристопним амфібрахієм на російську мову, і тоді це буде пляшка «Столичної».

Того дня я перекидав сімдесят з гаком рядків. Вночі прокинувся від важкого знайомого сну — моїх звичайних сходів. Начебто підіймаюся по якихось нескінченних сходах, кожен крок усе важчий, усе неможливіший, бракує повітря — і, коли вже, здається, кінець, асфіксія, — враз прокидаюся. Боліло серце, почав шукати воду. Термос був порожній: вчора вихлептав увесь чай після горілки. Оце бовдур! Адже ж знав, що вночі може знадобитися питво.

Одягся й вийшов у сад. Була чудова ніч. Світив місяць. Давно я не бачив такої ночі. Дві чинари стояли, як дві скелі, довкруг них конусом лягла чорна непроглядність, зате акації, туя і всілякі інші дрібніші кущі й дерева ясно сріблилися у світлі місяця й ворушилися, шурхотіли, дихали. Від їхнього дихання повітря було солодке. Його можна було пити. Я пройшов кілька кроків на кволих ногах, сів на лавку й пив повітря. Оце так ніч! Найбільш підходяща для смерті. Думав про те, що можу померти. Думок про смерть не буває. Думки про смерть — це страх. Я сидів на лавці спиною до теплого стовбура дерева і безладно думав: зателефонувати, Мансур, він приходить о десятій, машину, кардіограму, п’ятнадцять карбованців, при інфаркті біль набагато сильніший — удар сокири в груди. Ох, який ідіот — пив горілку! Потім, коли біль ущух і дихання стало рівніше — двічі вдалося глибоко вдихнути, — я подумав, що це було б занадто безглуздо. Адже повинен бути якийсь смисл. Якийсь підсумок. І вже після того. Тепер мої думки стали спокійніші.