Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Я пробіг по діагоналі сторінок з двадцять, списаних великим і рідким, напівдитячим почерком — було ніяково, та я сказав собі, що з виховних позицій маю на те цілковите право. Багато було дурниць, опис футбольної зустрічі із сусідньою школою, міркування про якусь науково-фантастичну книжку сучасного автора, очевидно, немалої бридоти, взаємостосунки з якимсь А. і якоюсь О., описані багатослівно і туманно з трикрапками, а потім запис про святкування власного дня народження. Напередодні — найдетальніші прогнози щодо подарунків. Ця пристрасть одержувати подарунки, яку Кирило демонстрував з такою надзвичайною щирістю й прямотою, почалася в дитинстві і тяглася досі — завжди мене обурювала, але все-таки я до неї звик. Не новина. Те саме було і в Рити. «Подивимося, на що розколеться тато. Ще влітку обіцяв мені маг, ну, не «Грундиг», звичайно, на це його не вистачить, а хоча б «Комету». У Сірого «Комета» працює лепсько, так що я буду цілком satisfied». Розв’язний тон трохи зачепив, але я проковтнув і читав далі.

Справді, я подарував хлопцю «Комету». Причому пам’ятаю, тішився наперед від враження, яке викличе подарунок. Був упевнений, що для нього це сюрприз, літня обіцянка геть з мене вивітрилася, але він пам’ятав усе залізно. Отож я здивувався: хоч і дякував, але якось спокійно, без захвату.

Дозолив мене інший запис: «Приходила кікімора й принесла якийсь нікчемний альбомчик для листівок і набір фарб. Карбованців на три все разом. Недарма мама каже, що старі дівки відзначаються підозрілістю і жадібністю…» Це було сказано про мою сестру, а його тітку Наталку. Коли б Наталка прочитала — брр! Я здригнувся. Мені захотілося вирвати сторінку, щоб цього страшного ніколи не сталося. Але зупинився: сторінка могла згодитися. В бідній Наталчиній пам’яті залишилися наші дні народження, коли альбом для листівок і фарби вважалися цінністю. Ні, обурило не те, не гендлярська — в карбованцях — оцінка, а байдуже лицемірство. Адже ж він, негідник, дякував тітці, навіть у щоку цмокнув, усміхався привітно й запитував, як ніжний племінник: «А що в тебе на роботі? А коли ти відпочиватимеш?» І в той-таки вечір: кікімора…

Я тупо розглядав книжечку, шкіряну палітурку, замочок, ключик (чи не Наталка подарувала рік тому?) і розмірковував: казати негіднику чи промовчати? Вирішив — мовчати. Мати на увазі на крайній випадок. Але передчував, що не стримаюся. І справді, в той-таки день він канючив квитки на американський джаз. Чіплявся спершу до матері, потім до мене. Рита сказала, що вона категорично проти: по-перше, наступного дня була якась відповідальна контрольна, по-друге, дорого, два квитки по п’ять карбованців, він збирався йти зі своєю дівчиною, а по-третє, Риті не подобалася дівчина. На Ритину думку, вона погано вихована і, коли приходить до нас додому, поводиться не досить скромно. Але бог з нею, я цього не помічав і заперечував з інших міркувань. Той продовжував нити зі своєю звичайною настирливістю. «Та-а…» — нудив він плаксиво, як ображений маленький хлопчик. «Квитків нема, і дістати їх неможливо. Все! Кінець! — сказав я. — Іди в свою кімнату й роби уроки». — «А коли я попрошу тьотю Наталку?» Я подивився на нього з великим інтересом. Голубі очі дивилися ясно й віддано. Наталка працює в міністерстві і часом дістає дефіцитні квитки. «Тьотю Наталку?» — «Авжеж, пам’ятаєш вона діставала на Діна Ріда?» — «А чи буде тобі приємно, — мовив я, карбуючи кожне слово, — брати квитки з рук кікімори?»

Він очманіло втупився в мене. «Якої кікімори?» — «Але ж ти називаєш тьотю Наталку кікіморою?» І тут я побачив, як синове обличчя враз і на очах — як світлочутливий папір — вкривається темною фарбою, починаючи з вух. «Ти читав щоденник? — вигукнув він. — Як ти міг?!» Його обличчя спотворилося, очі звузилися, я побачив скажену зневагу, і це був його дійсний погляд. Певна річ, я пояснив йому, що не «як я міг», а «як він міг» — писати так огидно про свою тітку, рідну людину, яка його щиро любить. Я говорив дуже схвильовано. Рита прийшла зі своєї кімнати і мовчки стояла. Хоч стосунки в нас були натягнуті, вона не намагалася стати на захист сина, а той не слухав мене, а все повторював, хитаючи головою: «Ех ти… Ех ти…» Мабуть, їй було неприємно. Але той не розумів нічого. Очевидно, він був убитий тим, що я міг прочитати його нісенітниці про А. та О. Нарешті Рита розтулила рота і сказала докірливо: «Кірко, справді, як ти міг написати таке?»

Я сказав: «А ти не дивуйся. Він написав те, що ти кажеш уголос». Звичайно, був заперечливий вигук, ображене обличчя і мудрий педагогічний висновок: «Кирила я не виправдовую, але тон твоєї розмови мене обурює!» Після того вона пішла. А Кирилу того тільки й треба було. Він сказав, що я всіх ображаю, і його, й матір, що в мене самого нема совісті, коли я читаю щоденники. Але я закричав, що в мене є право батька. Що поки йому, сопляку, немає вісімнадцяти, я зобов’язаний знати, чим він живе, його особисте життя, всі його таємниці, бо несу за нього відповідальність, а після вісімнадцяти — може забиратися геть, будь ласка, не заперечую. «Я теж не заперечую», — пробурчав цей нахаба. «Але тепер, коли я бачу підлість, — гримів я, — не маю наміру потурати тобі!» — «Я теж, коли побачу підлість…» Отак ми змагалися, скандально, базарно, — з кожною хвилиною я все більше відчував своє безсилля, — і потім він сказав фразу «створюєш муру», після чого я його вдарив долонею по губах, і він утік. Спочатку до своєї кімнати, а тоді — з дому.