Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Але зараз Лариса, однак, дає поради, а Рита — дослухається. «Олександр Єфимович сказав мені антр ну, як кажуть, що з таким серцем, як у Геннадія, можна прожити сто років. Он воно як! Так і знай!» — «Я знаю. Він мені казав те саме. Але коли Геннадій зателефонував… Ти уявляєш, з його самолюбством!» — «Яка ж бо ти наївна, Ритулечко!» — «Я розумію, та все-таки…» — «Тільки не розкисай, прошу тебе. Прилітаєш? Чудово. Хворий? Лікуватимем, дістанемо ліки. Коли треба, влаштуємо гарну лікарню. Але хвороба, на жаль, не може перекреслити того, що ти накоїв, тих страждань, які ти заподіяв… За все треба платити, любий. І доки ти не усвідомиш… Лінія, на мою думку, має бути тільки одна». — «Ти так вважаєш?» — питає Рита. «А як же інакше!» — каже Лариса, дивуючись і обурюючись водночас, що можуть іще бути якісь сумніви.

За стіною, в кімнаті, гуде електричний підлогонатирач. З нагоди неділі, Цебриков, Ларисин чоловік, натирає паркет. Робить це він так завзято, з таким старанням, що можна не боятися візиту на кухню. Загалом Цебриков — прекрасний хазяїн і чудовий чоловік: лиш випаде вільна хвилина, він одразу ж — за совок, за віника, починає мести килим або миє чашки, пилососить диван чи заходиться прати. Лариса дістає з холодильника пляшку вірменського, трохи почату, дві чарки з шафки. «Вітасику! — стукає в стінку. — Хочеш чарочку коньяку?» — «Ні-і!» — дзвінкий крик крізь шум мотора. — Візьміть лимон, я купив уранці! Тільки ошпарте окропом!»

Дев’ятнадцятого березня, коли я вийшов на вулицю у сніг, опівночі, я думав: коли вже вдома, у своїй шпаківні, там, де нікому немає ні до чого діла, окрім мене, я не можу бути незалежний і не маю права щось чинити, тоді я ніщо, комаха…

Ну, що таке Тохір? Це шістдесят кілометрів від міста на південь, де закінчується пустеля й починаються гори. Колись це містечко належало персам. У якогось там хана, як оповідає Атабали, була красуня дочка Тохіра, і на її честь хан назвав містечко Тохір.

Радіо повідомляє, що в місті тридцять два. А тут, наче в іншій країні: повітря прохолодне, віє вітер, шумлять дерева. Коли вийдеш на вулицю — вона одна в селищі, довга, похило спускається в затінку столітніх тополь та чинар, — чути, як, не змовкаючи, з чітким клекотом біжить вода в арику. Спочатку, чуючи цей клекіт, я мимоволі озирався, шукаючи очима: здавалося, десь шумить водоспад.

Від персів у Тохірі не лишилося нічого, окрім двох жалюгідних валькованих халуп. Одна напівзруйнована, другу перетворено на сарай: Атабали тримає в ньому свої мотики та граблі. З вікна кімнати я бачу це колишнє шахське володіння з кізяка й думаю: «Also Sprach Zarathustra». У мене пристрасть до цитат та словечок. З книг я виколупую цитати. «Also, — думаю не без задоволення, — Sprach Zarathustra». На диво точна цитата. Одна з тих, що супроводжує мене ціле життя. В ній — філософське ставлення до життя, начитаність, інтелігентність, знання мов, а також — нісенітниця та облуда. Бо мої знання приблизні, інтелігентність показна, я ніколи всерйоз не читав Ніцше і нічого по-справжньому не знаю ні про Персію, ні про Заратустру, а німецькою та французькою мовою володію лише в такій мірі, щоб у туристській подорожі сказати кельнеру в ресторані: «Будь ласка, ще хліба!»

Колись я крутив голову одній дівчині, було їй тринадцять, а мені чотирнадцять. Діялося це в центрі Москви, на вулиці, якої зараз не існує. Будинку, звісно, теж. Дім був міц «ний, п’ятиповерховий крем’язень у стилі дешевого модерну початку століття. Я пам’ятаю сходи, де пахло кішками й нечистотами, але тонкі чавунні ґратки на півкруглих вікнах були вишукані, як малюнки Бердслея. Пам’ятаю квартиру, заплутану, як акваріум, сповнений водоростей. Було кілька коридорів, заставлених шафами до стелі, де можна було пробратися тільки боком. Дівчинка сиділа на канапі, її руки пахли йодом, а вона читала власні вірші, на мою думку, чудові. Я запитав у неї: «А ти читала «Also, Sprach Zarathustra»?» І після того були якісь напівдитячі рухи, побудовані на незначній облуді. Also, я живу в дерев’яному будиночку на території дачі працівників культури. Таких будиночків на території п’ять, зараз вони всі порожні, сезон починається в червні. Стомившись від роботи, від сидіння на одному місці, я виходжу в сад і веду балачку з директором дачі, він разом і садівник, він і сторож — Атабали Кульмамедовим. Дуже милий чоловік! Йому років п’ятдесят п’ять. Він худорлявий і високий, якими бувають туркмени з племені «теке», в його сухому, червонясто-смуглявому, неголеному і витягнутому, із запалими щоками обличчі проглядає постійна заклопотаність, що не дивно для людини, в якої купа дітей; він дуже працьовитий і водночас добродушний, і коли бачить, що мені хочеться з ним потеревенити, відкладе будь-яку роботу і балакатиме зі мною годину чи дві. Пригощає мене чаєм та варенням з аличі, купує сигарети, якщо я попрошу, і робить інші дрібні послуги. Дружина Атабали також текінка, вона повна, статечна, рухається повільно, ходить у темно-вишневій сукні «куйнак». її звати Язгуль. Обличчя в Язгуль стомлене, сіро-брунатного відтінку, дещо квадратне, від чого нагадує лев’яче, усе в зморшках від безнастанного материнства, а руки, оголені по лікті, — молоді, сильні. Напевно, й тіло Язгуль з великим животом, низькими, важкими грудьми, які ледь прокреслювалися під складками «куйнака», — ще сильне й повне життя. Їй років сорок шість — сорок сім. Старші діти давно поодружувалися, живуть окремо. Зараз тут, у Тохірі, лишилося п’ятеро: три дочки і два сини. Наймолодшого звати Дурдкулі. Це поважний неквапливий п'ятирічний чоловічок, від якого не доб’єшся зайвого слова. Якось я спитав у нього: «Дурдкулі, скільки тобі років?» Він не відповів і, поважно відвернувшись, побіг геть, однак долоньку з розчепіреними пальцями тримав ззаду на штанях, показуючи: п’ять. Завжди він кудись зникає, мати його шукає, і садом розлягається її крик: «Дурдкулі-і!»