Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Вранці прийшов Мансур і відрадив. Мій благодійник заявив, що влаштує мене в Тохір, що там чудово, прохолодно, можна спокійно працювати, можна відпочивати, як у магометанському раю. При цьому Мансур підморгував, його широке й рябе обличчя на щось натякало, він робив великим пальцем правої руки загадкові жести, маючи на меті заінтригувати, але я знав, що для нього головне, аби я не поїхав, не завершивши роботи. Який уже там магометанський рай! Вода з перебоями, нужник у дворі, а замість райських гурій — кілька пенсіонерок з профспілкового санаторію.

Але на квиток і грошей не було. Загалом — і на життя. Ні, я не міг відлетіти.

Я їхав у Тохір на старому, деренчливому, як розбитий велосипед, допотопному ЗІМі. Його десь списали за старість та зношеність. Мансур придбав цей катафалк для своєї установи, і я, здається, здогадуюся навіщо. Не останню роль зіграли тут запилені, але надзвичайно просторі сидіння: на них можна було лягти втрьох, вчотирьох, розкинути скатерку і навіть покласти ділу тушку джейрана. Я сидів на панському сидінні, дихав гарячим вітром, який бив у обличчя, відчуваючи водночас куряву, що її не видувало ніякими протягами, і легкий запах парфумів — катафалк на добрій швидкості мчав шосейкою на південь, — і уявляв собі, як Рита зараз метушиться по Москві, не знаючи, що робити. Мій дзвінок, звичайно, вибив її з колії. Матері вона не скаже, а Кирилові, може, й прохопиться словом не без деякого тріумфу: «Телефонував тато! По-моєму, підкидає хвоста!»— на що мудрагель-синок, якому геть усе байдуже, промовить: «А я що казав! Я казав, що він більше двох місяців не протримається». За порадою вона побіжить до якоїсь із своїх подруг, найпевніше до Лариси. Дружбу з Ларисою я завжди вважав ганебною, кілька разів намагався відкрити Риті очі, переконував, вимагав, був з Ларисою зумисно грубий по телефону і навіть удома, коли вона з’являлася, — ніякого наслідку! Рита не хотіла бачити правди і, за своєю звичкою, чинила наперекір, а Лариса вибачала мені найобразливіший тон і відповідала лестощами чи жартами. Спочатку, коли дружба лише почалася — дами познайомилися в Єсентуках років сім тому, — Рита відгукувалася про Ларису з простодушним захватом. Дивовижна жінка, як вона вміє жити! Ідеальні стосунки з чоловіком, ідеальні — з свекрухою, ідеальні — на роботі. При цьому чоловіку зраджує, свекруху страшенно зневажає, а на роботі влаштовується так, що нічогісінько не робить, то бере роботу додому, то в неї вільні дні, то відрядження. Працює Лариса ось уже десять років на якомусь комбінаті якимсь Інженером по реалізації. Тоді ще Рита ставилася до цих милих якостей своєї приятельки хоч і з захватом, але як до чогось дуже далекого й чужого, дивувалася для годиться, іноді навіть з гумором і не без таємної погорди: а я, мовляв, так не можу! Тоді вона говорила: «Лариса — це не подруга, це — установа! Ларисбюро. Все може організувати». І справді, діапазон величезний: шерстяні рейтузи, квитки на Райкіиа, путівки, курортні картки, зустрічі з потрібними людьми, до яких звичайним смертним не добратися. Однак поступово установа перетворювалася в подругу. Щось я віратив, прогавив, і тепер, коли мені по суті однаково, вони — нерозлучні подруги. Створені одна для одної. Зараз, наприклад, радяться, як повестися?

Сидять на кухні в однокімнатній Ларисиній квартирі в будинку-башті біля Сокола, п’ють каву з болгарських чашечок і розмовляють про моє здоров’я. Обидві в курсі справи. Два роки тому, коли мене ляснув гіпертонічний криз — влітку в електричці, їхали на дачу в Хотькове, і я раптом поплив, почав задихатися, — вистрибнули на першій, що трапилася, станції в медпункт, Рита виявила мужність, — Лариса влаштувала мені якогось Печеніга О. Є., знаменитість. До нього в клініці стоять у черзі по два місяці, аби тільки записатися, а вона запросто притягла його додому, пригощала чаєм, крутила йому мої французькі платівки, чарувала, як могла. Не знаю вже, що там у неї за чари. Але щось-таки є! Як жінка, вона, на мій погляд, неприваблива: товста, низькоросла, низької посадки. Але обличчя миловиде, кругле, і очі завжди блищать, проміняться. Така собі протобестія з рум’яними щічками, не скажеш, що сорокарічна. О боже, до чого тут Лариса? Що мені до Лариси? Щось із головою негаразд. Від спеки, тиску і від — ну, звичайно ж! — від того, що розвалююся на очах: по шурупах, по залізячках, наче темно-фіалковий катафалк. Та й не Лариса винна в тому, що сталося дев’ятнадцятого березня.