Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Так.

— Ваш човен на замку. Ондечки він. Можна на нашому.

— І куди ж?

— Туди, — хлопчак показав у море.

— А ви ж хіба як — на човнах воду возите?

— А на чому ж іще?

— І завжди так?

— Hi-і, чого завжди. Коли чиста — звідси беремо. Це вітер учора розбовтав. Тепер чи ще й до завтра відстоїться.

— Збовтав, — перекривив його Віктор. — То що ж, попливемо — де твій човен? Човен-водовіз?

Хлопчакові було років з десять-дванадцять. Плечі його й шия вже засмагли до чорноти, але з-під майки виглядав геть білий живіт. На рухливому кирпатому личку очі бігали жваво й діловито, одразу схоплюючи те, що потрібно. Однак найважливішою відмітиною в хлопця були курчата, що червоніли на руках, котрі Віктор роздивився, коли хлопчак вставляв у гнізда кочети весел. Давно він не бачив хлопчаків з курчатами, тепер це плем’я стало чепуристим, і зрадів їм, наче давнім знайомим, з якими колись майже не розлучався. Ох, курчата, курчата, дітки води й бруду, що скавулять уночі навіть під гусячим салом з ненаситною голодною пожадливістю, та так, що не розтиснути без болю рук і не поворухнути ногою, а вранці, ніби нічого й не сталося, знову охочі до будь-яких пригод. Як же це без курчат? Є ще, виходить, на світі хлопчаки — не самі лише хлопчики. Молодці.

Вони відгребли од берега метрів на сто, і Віктор нарешті дістав свою воду, яка за витраченими зусиллями цілком була варта живої. У ній, правда, теж щось плавало, чорніло, але це вже не мало жодного значення.

— Скупаємося? — запитав хлопчак.

— Скупатися? — Віктор замислився. — А не рано?

— Hi-і, вода тепла. Я вже три рази цього року купався.

— Ну, коли не боїшся, давай. А мені так навіть корисно зараз обмитися.

Віктор перший стрибнув у воду, хлопчак пірнув слідом за ним. Вода обпекла, та невдовзі Віктор переконався, що вона й справді терпима, принаймні значно тепліша за ту, що була в річці. Течії немає, нагрівається швидко. Дітлашні тепер привілля, а раніше з річки щодуху мчала до розпаленого на березі багаття.

— Туди, — гукнув хлопчак, показуючи рукою на верхівки дерев, що стирчали з води.

Вони попливли поряд. Рухався хлопчак швидко й легко, він перекидався на спину, перевалювався на бік, знову переходив на вимашки, демонструючи перед Віктором усе своє вміння, і видно було, що так пливти він може довго, Віктор уже відставав. Ось, будь ласка, і перевага моря: в теплій воді можна навчитися як слід плавати. У річці більше п'яти хвилин витерпіти було важко.

Вони вже підпливали до дерев. Хлопчак видерся на сосну, Віктор неподалік від нього — на березу. Вона зігнулася під ним, проте витримала. Ось і ще одна перевага: хто ще коли мріяв про такі пункти перепочинку серед води?

— Тільки ви там не пірнайте, — попередив хлопчак. — Там десь під водою ялина стоїть. Мишко Жуков торік пірнув і увесь бік собі розпанахав. Ох і крові ж наюшило. Ми його сяк-так до берега плавом, плавом — то позаду червоний слід так і тягнувся.

— Ну і як? Живий цей Мишко?

— Та… живий. Але бік у нього теж, наче ялинка, став. Операцію йому робили.

— Тебе як звати? — запитав Віктор.

— Пилип.

— Філька, виходить?

— Ну, можна і Філька. Тільки я не люблю, коли так називають. Ніби дражнять. Пилип краще.

Віктор засміявся:

— Серйозний ти чоловік.

— А хіба що? — не второпав хлопчак.

— Ім’я гарне в тебе — ось що. Не здумай міняти його, коли виростеш.

Йому й справді здавалося, що у хлопчака, який має курчата, і повинно бути таке ім’я як Пилип.

— А я вже шукати тебе зібралася, — сказала мати, виходячи за ворота. — Думаю, чи не потонув, бува. Немає, та й годі. Давай сюди хоч одне відро, батько давно чаю просить.

Віктор розмовляв зі своїм товаришем по дитинству, веселуном і одчайдухою-забіякою Славком Капустіним, що вигнався тепер у височезного двометрового здорованя з велетенськими довгими руками й прямими широкими плечима. Славко гукнув його, коли Віктор підходив зі своєю дорогоцінною водою до хати. Виявилося, він жив навпроти.

— А я чую, подейкують, якесь велике цабе до дядька Петра приїхало, — вдавав здивованого Славко, примружуючи одне око. — Ніяк не втямлю: що ж воно за цабе, хто такий?

— Добре, добре, не прикидайся, — весело, тим самим тоном відповів йому Віктор. — Цабе. Сам ти цабе.

— А чого — я теж цабе. Я, знаєш, скільки вигоди державі даю? О-го-го! По-перше, чотирьох дітлахів зробив, і всі козаки. У тебе скільки?

— Один.

— Пора каструвати. Що ти за чоловік, коли не годен навіть за себе та за свою жінку відробити? Комусь же треба потім замість вас ряст топтати? Ти в цьому ділі жарти кинь.